– Іспанія навчила розраховувати лише на власні сили. Тримати свіжі ідеї в голові і реалізовувати їх мовчки. Любити життя таким, яким воно є і довіряти небесам. Цінувати справжніх друзів, які залишилися в Україні. Нарешті зрозуміти, ким є твоя родина для тебе. Доцільно використовувати час. Йти до своєї мети. – розповідає тернопільська художниця Марія Ділай. Вона уже четвертий рік проживає в Іспанії – у провінції Малаги, Рінкон де ля Вікторія, на узбережжі Середземного моря, пишуть на сайті pro.te.ua.
– Жінки тут мають усі права, як і чоловіки, – продовжує Марія. – З одного боку – це свобода. З іншого – відповідальність, адже все порівну. В ситуаціях, де чоловік поглумився над жінкою, звичайно, виграє жінка, бо забирає собі все, що нажив чоловік за їхнє спільне життя. Захист дітей на високому рівні. Одна дитяча скарга і батькам буде несолодко. Можливо і тому так багато дітей, а особливо хлопчиків, виростають інфантильними, хоча дуже сімейними.
На високому рівні і медичне забезпечення. Якщо ти звертаєшся до свого сімейного лікаря, тобі виписують будь-які ліки майже безкоштовно. Якщо звертаєшся по медичну допомогу, їх дають безкоштовно. Це тішить, звичайно.
По приїзді Марії найважче було подолати мовний бар’єр і звикнути до клімату та їжі.
– З’явилося відчуття вакууму, – говорить художниця. – За пів року мозок здається акваріумом з бульбашками – ніби там в середині намагаєшся хоч щось схопити і зрозуміти. Було важко самій опанувати мову.
Також середземноморський клімат для українки занадто спекотний і вологий. Тіло реагує і на зміну їжі. Через те перші роки адаптації у психологічному стресі. Не можу звикнути до їжі. Навіть при великому виборі продуктів. В Україні їжа краща за смаковим властивостям. Я взагалі люблю готувати і придумувати власні страви. З великим вибором морепродуктів і фруктів видумую нові рецепти. Але мій син таки наполягає на українських стравах, вареники і деруни йому не замінить ніяка паелья. Просто влітку в Іспанії неможливо їсти українські страви. Вони дуже важкі, а літо настільки спекотне, що лише охолоджуєш себе свіжим фруктом з холодильника, чи просто іспанським гаспачо. Зізнаюся, навіть були проблеми зі шлунком на початку, тепер ніби все внормувалося.
У чужій країні до Марії особлива увага через її зовнішність. Біляві жінки зі світлими очима в Іспанії – рідкість.
– Тут дуже мало блондинок, – продовжує. – Андалусія довго була під владою арабів. Усі звертають увагу на довге світле волосся і блакитні очі. Слов’янська зовнішність одразу впадає у вічі.
Також Марія довго звикала до манери спілкування іспанців.
– Іспанці дуже гомінкі, – розповідає художниця. – Коли їдеш у автобусі чи стоїш у черзі супермаркету, вислуховуєш безліч життєвих історій і кожен свою намагається розказати якнайголосніше. Спочатку важко, а потім звикаєш. Енергійний іспанський люд відкритий до спілкування – хоче все знати і поділитися своїм. Дуже щирі і відверті, прості і водночас мудрі. Доступність людини до людини. Незнайомці підходять один до одного і розмовляють про все, багато посміхаються. Але найбільше мене здивувало їх життя за законами – у всіх сферах життєдіяльності. Ніхто нікому не заважає робити те, що він хоче. Сексуальна свобода. Їдучи у громадському транспорті, можна побачити кумедно одітого трансфестита чи гея, який надранок повертається з вечірки.
Дуже вразило, що відпочиваючи у барах чи ресторанах, іспанці кидають все сміття і папірці на підлогу. І чим більше папірців, тим престижніший заклад. В Україні я цього просто не уявляю. Таку героїню, як Ольга Фреймут, напевно зразу посадили б за грати. Особливо надмірної чистоти у закладах харчування нема – лише зранку, коли люди ще сплять. Здивували безліч музеїв і галерей. Кожен день по тридцять подій у місті. Просто губишся – куди б піти. Є все на будь-який смак, будь-яка музика і любий драйв, мистецтво яке не має меж. Щоб провести виставку, треба записуватись за рік у офісі культури, чекати дозволу мерії на виділення відповідного музею. Черга художників превелика, усі хочуть дивувати світ.
На власному досвіді художниця переконалася, що іспанці у своїй країні дуже доброзичливі до українців.
– Вважають нас працьовитими і чесними, – усміхається. – Цим я горджуся. Так, я дуже хочу до рідного міста, така інколи туга нападає, ніби під впливом наркотиків, усе б кинула і поїхала… Але, на жаль, поки що це нереально. Тому я виплачуся тихенько, вийдуть емоції і продовжую жити далі. Місто, де я народилася, завше буде в серці і душі. Ми за кордоном – як вирване коріння.
Іспанія – це гаряча країна, весела, цікава. Тут живе багато людей різних національностей і всі між собою вживаються, і кожен на своїй мові служить закону держави. Хоча іспанську зобов’язані знати усі. Школи і курси – все є для опанування і здачі державного екзамену.
Проте багато чого тернопільській художниці свого часу не вистачало і вдома. У рідному Тернополі. Саме тому наважилася на разючі зміни.
– Вдома не вистачало розуміння, мені завжди хотілося чогось більшого, – говорить Марія Ділай. – Ті зусилля, які я докладала, завше були знецінені, незрозумілі близьким. Я бачила життя під іншим кутом і часто натикалася на «нікомуценепотрібно», але можливо саме це спонукало до далекої подорожі, яка закінчилась одруженням з іспанцем.
Все ж не можу звикнути до іншої реальності, мій мозок думає по-українськи. І це назавжди. Мені не вистачає моїх друзів тут, людей, з якими ділила особисте в Україні, з якими святкувала дні народження. Просто була з цими людьми. Мені не вистачає мого старшого сина. Сподіваюся, він приїде до мене і побачить інше життя. Не вистачає мого кота, якого дуже люблю і залишила мамі. Бракує снігу та українського Різдва, маминих празників в селі, де готують смачні холодці і голубці, печуть пляцки. Хочеться теплоти родинного гнізда. Не вистачає спілкування українською мовою зі своїми людьми. Все ж таки це боляче – переїхати в іншу країну. Які б не були цінності тут, а таке відчуття – ніби з тебе передчасно вийняли дитину. Її вже нема, а біль і туга залишилися у тілі. Так само і за рідним краєм. Рідним лісом, чорною землею і білим снігом.
Я мрію, дуже мрію побачити Україну. Повернутися додому переможницею, бо найбільше моє бажання в житті, щоб мої діти пишалися мною. Щоб українці любили, поважали як митця, який живе заради вищих цілей, жертвуючи найдорожчим. Хоча життя закрутило свою дорогу, і, як кажуть іспанці, «побило палицею», від цього стала лише сильнішою і витривалішою. Вперто прямую до свого призначення.
Водночас у чужій країні Марія навчилася шукати внутрішню рівновагу у самій собі.
– В Іспанії я знайшла дорогу до себе, зрозуміла, що щастя не залежить від твого оточення, а лише від внутрішньої гармонії і чим наповнене серце, – додає художниця. – Моє щастя у самій собі, у спокої, мирі в душі, любові, у своїх дітях. Я знаю, що вони обов’язково будуть щасливими. Моє щастя у моїх картинах, які розходяться по світу. От тільки сьогодні відправила картину до Нової Зеландії. Так тішуся цим. На цьому континенті ще не було моїх робіт. Ця картина дуже відома в Іспанії, адже прикрашає обкладинку книги відомого новозеландського психолога Марії Осборн. Пишаюсь тим, що саме мою картину взяли на обкладинку, а також багато інших картин у внутрішнє оформлення книжки. Ось так божим дивом твориться доля людини. І навіть не страшно, що усі ми смертні, адже частинки моєї душі навічно залишаться на всіх континентах землі, мої думки і моя творчість… Значить, недаремно живу. Для мене було важливо не лише дітей народити, а й реалізуватися – не обов’язково для грошей і слави, а для майбутніх поколінь. Хтось з великих буде бачити твої картини і цінуватиме автора більше, аніж у дома. Це роздуми вголос, щиро, правдиво, так як воно є…
В Іспанії мій світ перевернувся. Це відобразилося у творчості. Повністю змінила кольори, ідеї, композицію, перейшла на філософське бачення втілювати емоції в життя на полотні.
Адже це так цікаво уявити собі страх чи розчарування, щирість або любов, уявити їх в символах, які найперші приходять тобі на думку, і вималювати їх на полотні. Так з’явилися колекція 35 картин під назвою «Відродження мистецтвом».
Марія працює з людьми, які постраждали від домашнього психологічного насильства. Допомагає жертвам насилля за допомогою арт-терапії. Виставку «Відродження мистецтвом» продемонструвала в Іспанії. Отримала там премією і диплом Міжнародного інституту жінок. Художниця планує показати ці картини і в Україні.
– Виникла ідея показати в живописі стосунки людей, які живуть разом, і хтось із них страждає від психологічного насилля, – продовжує художниця. – Жертва починає малювати і самозцілюється. Намалювавши кожну емоцію, звільняєшся від травми, і бачиш життя по-новому, нову дорогу. Ви пережили травму на картині і це більше не повториться. Малювати емоції – захоплююче, цікаво. За психологією – це чотири періоди виходу із токсичних стосунків. Вони дуже болючі, а остання стадія відновлення найбільш важлива.
Ці чотири періоди відродження після токсичних стосунків я бачу і в Україні, яка намагається вийти на новий рівень і вперто малює горизонти до нового життя. Можна порівняти, як Україна страждає від окупації російських військ, тим самим захищаючи свій внутрішній світ, свій народ від руйнування. Тому емоція «Агресія» теж є у зображенні моїх полотен, у символах, у кольорі, у плямах, які нікого не залишать байдужими. Симетрія та асиметрія, холод і вогонь, світло і темрява, завше боротьба двох сил, які споконвіків намагаються подолати один одного. 35 емоцій – це весь внутрішній світ людини, який вона переживає самотужки і майже щодня, але ніколи над цим не замислюється. Це шлях до самопізнання, який веде до внутрішньої гармонії спокою і щастя. Я вірю в світлу перемогу і відродження України.
