Пенсіонерка Марія Іванівна мешкає у Чортківському районі. Все життя вона помічає дивні речі. І з нею постійно траплялися дива ще з юності, пише Про Те.
Прізвища вона не називає. Бо боїться, щоб з неї на старість не сміялися люди. Має вищу освіту і авторитет серед односельців.
“В дитинстві я любили гратися на цвинтарі. Ягоди там збирали, вишні їли, на хрести любили дивитися.
Так привикла до цвинтаря, що вже як вчилася в Чорткові, мене все одно тягнуло. Приїздила додому і мусіла туда піти. Раз пішла десь в обід. Мені було 15 років. Походила собі, пішла на могилу свого діда, помолилася. А на старім цвинтарі було багато великих кущів бузку. Обертаюся – на мене погляд молодого хлопця. До сеї пори пам’ятаю – красивий, темно-руче волосся на бік зачесане, в темно-синій сорочці. Дивився ніжним, приємним поглядом. Очі мав сині-сині. Я задивилася на нього. Він йшов через кущ бузку, а гілляки не махалися. То мене спам’ятало. Я почала тікати. До сеї пори боюся йти на цвинтар сама. Я такого красеня в житті не виділа. Після того не могла ніякого хлопця полюбити. І так до самої старости – жоден чоловік мене так не зворушив, як той красень”.
Марія Іванівна продовжує:
“Йшла я по Чорткові. Мені вже було 20 років. Перепиняє мене жінка, смаглява, може 60 років, повна. Не циганка, але смаглява дуже, нетутешня. Подивилася на мене і каже: “Дитино, я тобі щось скажу”. Я кажу: “Я навіть грошей не маю”. Та й не вірила всяким ворожкам. Я вперед, а вона за мною. Я йшла до 16-го магазину. І весь час говорить: “Я тобі мушу щось сказати, тобі треба сказати”. Мене зацікавило. Кажу: “То кажіть”. Вона: “На тебе пороблено. Ти була дружков на весіллі і в тебе забрали гребінь з твоїм волоссям. Твоє щастя забрали, удачу твою”. Я згадала, що дійсно була дружкою і після того весілля в мене дійсно почалося невезіння. Та жінка говорить: “Я тобі скажу, що зробити. Небагато, але мусиш щось дати”. Я не мала нічо, тільки копійки на дорогу. Дала їй сведер свій. Вона сказала що зробити. Ще якийсь корінь дала, копійки, 10 копійок по копійці варити, якісь трави – мирт, шпарагус, решту не пам’ятаю. 9 днів митися і з тими копійками вилити на перехрестя. І нікому нічого з рук не давати. А я забула то. Сусідці щось дала. Вона прийшла щось позичати. Щоби помитися в тому, воду потрібно було набрати опівночі з трьох криниць.
Я сама боялася йти серед ночі. Взяла із собою старшу сестру. Криниці мали бути з протічною водою. То шукали ті криниці коло річки, де джерела били. Як доходили до одної криниці, нам привиджувалися барани. До другої – три пани в чорних костюмах і чорних капелюхах йшли напроти нас. Ми перехрестилися і вони зникали. Як шли до третої криниці, копиця соломи на нас їхала. Фіри під нею не було. Ми обоє таке виділи. Ми з сестрою молилися, хрестилися. А ніч ясна, місячна. Набрали тої води. Як верталися, то вже нічого не було”.
Марія Іванівна повірила тій жінці у райцентрі, бо знала, що в неї дійсно вкрали гребінь.
“Мама молодшої дружки коло мене крутилася. Я розчесала одну колєжанку, потім молодшій дружці зробила причоску, а потім собі. Поставила на вікно гребінь, начепила віночок, хотіла причесатися ще раз і все гребеня не було. А молодша дружка така миршава – за дуже файно хлопця вийшла заміж, але він потому почав пити. Не знаю, чи вони разом жиют зараз.
А раз подружкою йшли пізно ввечері. Вона мене проводжала додому, бо я в неї засиділася. Ще стали балакати. Вчув мене мій собака і прибіг до мене. Ми говоримо, говоримо і бачимо – пливе стежкою щось густе і темне, ширина до 2 метри і до 2-ох висоти. Пес зразу втік. Заким я оглянулася, то він вже гавкав на подвіру. Ми відступили від стежки, а воно поплило собі догори. Ми не боялися, але пес настрашився”.
Після заміжжя Марія Іванівна прокидалася серед ночі не у ліжку.
“Вже як вийшла заміж, то раз прокинулася, а я стою на столі напроти вікна з розкритими руками. А перед тим в Чорткові була на квартирі. Розбудилася, як я знадвору відкривала двері. З вулиці прийшла до хати. Я перестрашилася”.
Пенсіонерка каже, що бачить людей наскрізь і розуміється на душах.
“Дуже розуміюся на людях. Видно, котрі добрі, а котрі злі. Можу подивитися на людину і відчути, що вона скоро вмре. В неї в очах нема вже якогось живцю. Раз йду по селу з родичкою. Надійшов односелець. Кажу до родички: “Він, певне, вмре, йому вже недовго лишилося”. До місяця той чоловік помер.
Багато чоло людина може відчувати. Наприклад, якщо мені має бути недобре, я бачу темну тінь. Ніби хтось попід вікна пішов, надворі. Де-небудь. Як має мені бути добре в житті, то бачу світлу тінь”.
