Гавайською гітарою гуде вагон приміського потягу. Скриплять напнуті сухожилля рейок і тарахкотять, як пасажири навпроти. Всі квапляться до ненависних соток дачної ділянки, які забирають сили і дають дещицю упевненості, що взимку буде що покласти до рота поза пенсійним достатком.

А її серце гепало обледенілим дзбаном. І хоч той стукіт чула лише вона, здавалося, що серце бухкає на пів світу. Задуха гралася з нею в доміно: то чорніло в очах, то наставав просвіток. Де ж він пішов? Залишив біля неї тяжкі сумки і свій німб. Себе поніс, як пава хвоста, в сусідній вагон – завжди знайдеться перед ким свою блискучу освіченість показати. Літа його не виправили…

П‘ятдесят літ пручалася від смутку і вигадувала собі чоловіка, який її любить. Та, видать, в кожного те почуття росте за своїми законами – в одного хирлявіє, як не підживлюй, в іншого буяє без сонця любові. В садівництві вона добре зналася, бо все життя перебирала ту земельку – грудка за грудкою – пошерхлими руками. І хоч мала фах інтелігентський, а тягло її до клаптика городу, як до мами. А в культивуванні життєвої ділянки була профаном. Жила тими емоціями, які тепер в книжках пилом припадають. На її конвертику Доля наклеїла чорно-білу марку нелукавого серця. Отож бо воно й судомило у грудях…

Її чоловік опікувався тільки своїм серцем. Кажуть, боги сміються, коли люди отримують те, чого прагнуть. І коли вона серед багатьох хлопців, ладних перед нею ходити на напівзігнутих вибрала його, а він дозволив себе любити, десь там, у високостях відбився сміх.

Так тяжко наробилася нині. Посапала буряки, квасолю (ой, скільки тої городини), прорвала картоплю від повійки. Минулого року воювала з пирієм, тягла його з землі з весни до осені. А цьогоріч внадилась ця повзуча трава і множиться, як борги. Зібрала полуниці для внуків, бо чоловік збирав лише до рота. А як гарно зацвіли дзвіночки! Квітів у неї – вистачить обсадити половину ділянок. Коло них відпочиває. І коло вітру.

А тут, у вагоні задуха. Хоч би він прийшов хоч цього разу, бо щось дуже кепсько їй. Ніби йдуть з дому разом, а завжди виходить поодинці. Отак і несе свої пластилінові від варикозу ноги з одного бережка до іншого… Коли вона очуняла, якась жінка пхала їй під язик валідол, а інші допитувались, чи хтось є з нею, бо вже доїжджають до Тернополя.

– Ні, я сама доберусь, я сама… – пересохлим ніби в піску язиком виштовхнула вона повітря. – Розвиднілось.

Джерело: Про Те