Це таки трапилося, Він запропонував мені руку й серце! Я, звісно ж, сказала „Так!”, адже Він такий хороший, ніжний, люблячий, добрий… І довгими зимовими вечорами ми з посмішками будували плани на майбутнє: як будемо жити у нашій кімнатці у винайманій квартирі, зустрічатимемося після навчання та роботи за вечерею, щомісяця святкуватимемо „наш” день… Але залишалось одне „Але”, одне, однак дуже вагоме – мої батьки, а точніше, те, як вони ставляться до того, що відбувається наразі у моєму житті…

Це таки трапилося, Він запропонував мені руку й серце! Я, звісно ж, сказала „Так!”, адже Він такий хороший, ніжний, люблячий, добрий… І довгими зимовими вечорами ми з посмішками будували плани на майбутнє: як будемо жити у нашій кімнатці у винайманій квартирі, зустрічатимемося після навчання та роботи за вечерею, щомісяця святкуватимемо „наш” день… Але залишалось одне „Але”, одне, однак дуже вагоме – мої батьки, а точніше, те, як вони ставляться до того, що відбувається наразі у моєму житті…

Що тут казати: єдина донька у сім’ї, не розбещена, але усе найкраще було для мене. Змалечку тато – знаний у нашому місті адвокат, бачив мене юристом у провідній адвокатській конторі. Отож, батьки робили все для того, щоб втілити свою мрію в життя. А я й не дуже опиралася, – юриспруденція мені подобалася. Отож, вступила до столичного юридичного та із задоволенням стала „гризти” граніт науки. Аж поки на горизонті не з’явився Він.

Молодий та амбітний, донедавна аспірант, а тепер уже викладач права подобався, здається, усім дівчатам не лише з нашого курсу, а всього вузу. І я не стала винятком, тому із замиранням серця відвідувала усі пари з права, старанно „зубрила” предмет, ночами готувалася до іспиту і… не здала його. Ну, звичайно ж, навмисно! Все було сплановано так, аби ще раз прийти до „об’єкта” своїх дівочих мрій, причому, „тет-а-тет”. На жаль, виплеканий у думках „тет-а-тет” не вдався, – таких розумних, як я, знайшлося аж двадцять. Тому за другим разом вирішила вже іспит не провалювати: стипендія ж все таки не завадить, та й репутацію відмінниці втрачати не хотілося. Потім на постійному адреналіні від спілкування на теми права провчилися ми ще половину наступного семестру, і раптом сталося несподіване: наш усіма коханий викладач вирішив звільнитися, аби піти працювати помічником адвоката в контору. На курсі був майже траур. А наша група навіть подарувала улюбленому педагогу на згадку книгу. Вручала її староста, а старостою була я! Він був розчулений таким проявом уваги і сказав, що ніколи нас не забуде.

Мене він таки не забув, – ми випадково зустрілися в парку, коли після літніх канікул я знову повернулася на навчання. Спершу довго гуляли і розмовляли про університет, про буденні справи, про життя, про плани. Я розповіла йому про себе, про батьків, про наші мрії стосовно мого „великого юридичного майбутнього”. Потім ми довго сиділи у кафе, а нічне місто було просто надзвичайним, таким, яким воно видається лише закоханим. Прощатися зовсім не хотілося, тому домовилися про зустріч на завтра і відтоді вже не розлучалися. Моє життя набуло зовсім іншого змісту: дні збігали в очікуванні зустрічі з ним, а ночі без нього видавалися надто довгими і самотніми. Отож, скоро ми почали жити разом у його невеликій винайманій квартирці.

Зрозуміло, що навчання у мене тепер відступило на другий план, тому стала вчитися будь-як. Щоправда, коханий на те не зважав. Ми постійно проводили час разом і навіть в гості до друзів моїх батьків, які жили у столиці й частенько мене запрошували, тепер ходили разом. Я тільки тішилася з цього, та чому б і ні: нові знайомства, які можуть виявитися корисними моєму коханому в нашому подальшому спільному (а я тоді була переконана в цьому „на всі сто”, що спільному) житті, – це завжди добре.

Але мої тато й мама не могли зрозуміти, що ж коїться з їхньою донечкою. Вони постійно поривалися приїхати і розібратися, але я їх стримувала, заспокоювала, розповідала про свого коханого та наші взаємини, але це батьків чомусь не тішило. Говорити з ними ставало все важче під тиском „залізобетонних” аргументів на зразок „яке заміжжя?”, „а як же диплом?”, „не варто поспішати, ще є час на все”, „головне – здобути освіту, а там видно буде”, „он сусідський Петро – син нашого мера, партія, яку ще варто пошукати, а він давно задивляється на тебе, а тут якийсь помічник адвоката з невідомими перспективами”. Але мені так не хотілося все це брати близько до серця, адже поруч був Він, – добрий, надійний, красивий, закоханий. І я теж кохаю його!

Нарешті ми зібралися поїхати до моїх батьків. Разом! Відколи ми почали зустрічатися, я ще жодного разу не була вдома: розлучатися з коханим навіть на кілька днів страшенно не хотілося, а знайомити з ним батьків мені видавалося ще не настільки актуальним. Хоча Він був обома руками „за”! Тим більше, знаючи, про авторитет мого тата у професійних колах, стверджував, що це честь для нього – бути знайомим з такою людиною.

Всю дорогу додому мені не вдавалося ні на чому зосередитися. Вдивлялася у краєвид за вікном і думала, думала, думала… Що ж буде? Чи зрозуміють мене батьки? Чи готова я заради коханого посваритися з найдорожчими для мене людьми, якщо вони категорчно не погодяться з моїм вибором? А може наразі краще жити отак просто, не одружуватися? А потім, як Бог дасть?

Як тільки переступила поріг рідного дому, зрозуміла, що страшенно скучила за всіма та усім. Батьки зустріли нас приязно. Я, в принципі, й не сумнівалася в тому, що воно так буде: ми ж усі цивілізовані, виховані люди. Однак наша перша спільна сімейна трапеза не вдалася: ніхто не знав, про що розмовляти. А потім дійшов час до найважливішого – офіційної пропозиції! Після дуже милих, на мою думку, і щирих слів коханого щодо ставлення до мене і нашого потенційного спільного майбутнього в кімнаті запанувала тиша, яка не віщувала нічого хорошого. Батько підвівся і мовчки вийшов з кімнати, мати почала прибирати зі столу. З моїх очей бризнули сльози. Коханий теж виглядав розгублено, але поглядом намагався підтримати мене. Я схопила брудні тарілки і помчала з ними на кухню. Батько стояв біля вікна і курив, мама мила посуд. Слово за слово, і між нами розгорілася справжня сімейна баталія. Усі мої емоційні випади „ми ж кохаємо одне одного”, „ми не можемо жити одне без одного”, „я більше ніколи не приїду до вас” були вщент розгромлені татовим: „ти що не розумієш, він же хоче скористатися тобою, твоїм становищем, нашим сімейним авторитетом”? За істеричним плачем не бачила світу. Мама дала мені заспокійливого, відвела до моєї спальні, і я таки заснула, одна, – потенційному зятю було постелено в гостьовій кімнаті на другому поверсі.

Я прокинулась вдосвіта і вийшла з дому подихати свіжим повітрям та й знову про все подумати. Потихеньку добрела до нашого улюбленого з батьком місця – високого пагорба, що розпочинався за садом, на березі річці. Там тато мене і знайшов. Він тихенько сів поруч і ми довго-довго розмовляли про все: про навчання, про плани на майбутнє, про життя-буття… Саме там, на пагорбі, тато і сказав мені, що вони з мамою погодилися з моїм вибором, адже вони люблять мене. Але попередив, щоб я ще раз добре подумала…

Відтоді минуло цілих п’ять років. Сьогодні я – успішний юрист, партнер в адвокатській конторі. Заміж не вийшла ні за молодого та амбітного екс-викладача, ні за сина мера. Батько тоді виявився правим щодо моєї ролі в житті коханого як сприятливого ґрунту для його амбіцій. Добре, що коли зникли оманливі тумани ейфорії від першої закоханості, я зуміла це вчасно побачити і зрозуміти. І добре, що у мене є такі батьки, які підтримають будь-який мій вибір, але й примусять задуматися!

 

Джерело: tobi.in.ua

Від admin