Священик із Тернополя, ключар кафедрального собору свв.Костянтина та Єлени, відомий блогер і релігійний діяч протоієрей Євген Заплетнюк у своєму дописі розповів про неймовірний експонат Бережанського краєзнавчого музею.

Тричі переписував цей пост у намаганні знайти вдалі слова, щоб описати своє захоплення цим скарбом. Все одно не знайшов. Побачив цю річ я в тому ж Бережанському краєзнавчому музеї. Це – ікона, вишита кісточкою від риби! Кісточкою! Від риби! Вишивала її жінка на ім’я Розалія Рега перебуваючи в ув’язнені в одному з совєцьких таборів . Це все, що відомо про цей неймовірний витвір мистецтва та плід людського духу.

Можливо цей образ комусь видається надто простуватим, незграбним, а обриси Богородиці та Христа на ньому надто далекі від ідеалу. Все ж, за цими простими та навіть простакуватими силуетами прихована величезна глибина людської віри та незламності в найгірших, нелюдських умовах. У низу вишито: «На спомин з тюрми 20.05.49». Не знаю, як склалася доля цієї сильної жінки. Однак, не може не вражати те, що замість великого болю та випробовувань, пережитих у таборах, вона захотіла забрати з собою додому лише те, що було їй справді дороге – ікону Богородиці.

Ось, що вона захотіла споминати вдома! Не знущання та катування. Не важку, виснажливу роботу. Не голод і холод. А ікону, до якої молилася. І напевне – не вона одна, а після молитви ховаючи її, наче хусточку до носа, подалі від пильного ока наглядачів.

А знаєте, яку вагу мають слова? Одні й ті самі слова промовлені в різних умовах мають цілком різний зміст! Коли молиться чоловік, щоб нарешті виграла його футбольна команда чи гравець у лотерею, щоб випали саме ті цифри, які йому потрібні – це одне. А коли людина в таборі, без надії та майбутнього, молиться словами: «О Мати Божа, спаси нас!», то відлуння цих слів сягає найпотаємніших куточків найчерствішої душі. Хіба вона молилася про фізичний порятунок? Навряд чи. Сильні духом люди не думають про своє тіло, як найбільшу цінність.

У девізах наших патріотів був доволі простий зміст: життя має значення лише коли ти робиш гідні вчинки. Померти за кращу долю свого народу це не покарання, а привілей, нагорода. «Життя батьківщині, честь – нікому», «Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї». Сталінські часи – як і кожна значна історична епоха – це часи величезних випробувань. Одні кидалися вірно та віддано служити комуністичній машині в той час коли інші, одиниці, цвіт нації, наважувалися протиставити себе їй. Зрештою, як і тепер. Одні йдуть у лави добровольців, інші – втікають за кордон від неприємностей ймовірної зустрічі з військкоматом.

І я знову думаю тут уже про наші часи та ту дивну річ, яка відбувається на наших із вами очах. Для одних йде війна. Біль, кров, бруд, каліцтво. Голодні та холодні солдати рятуються від спраги та голоду тим, що смокчуть брудний сніг і топлять лід, яким снідають та вечеряють. І я не перебільшую. А для інших – нічні вечірки всю ніч, фейс-контроль на вході та платний вхід у розважальний заклад. А ще є день «Святого Валентина»,  айфони та Буковель. Я не заздрю та не засуджую. Єдина моя емоція – величезне здивування. Начебто я вже побачив на цьому світі чимало та готовий до багатьох несподіванок. Але чути, як наша молодь захоплюється російським репом, а в маршрутках шофери не перестають слухати шансон – я просто не готовий. Кожного разу думаєш, що люди зміняться. Навчаться. Нарешті побачать, що всі ці дрібниці мають значення: яку музику ти слухаєш, які газети і сайти читаєш, на якій мові розмовляєш, до якої церкви ходиш. Так, іноді дно нам потрібно для того, щоб від нього відштовхнутися. Однак, іноді чекаєш, як люди відштовхнуться та випливуть, а їх усе нема й нема на поверхні. Вони досі копають вниз.

Той, хто мене часто читає або слухає, легко може помітити, що в загальних рисах усі мої розмови на цю тему схожі. Я часто обурююся тим, що діється довкола. Часто не розумію людей, які бачать причини свого горя лише в Президенті, Прем’єрі, чи Верховній раді. Коли їм винні всі, лише не вони самі. Стільки непотрібного трафіку наш народ розводить у соціальних мережах, сперечаючись хто з політиків більше винен у їхніх проблемах. Звісно, інфантилізм – це одна наша біда. Інша, здається, значно глибша. І полягає вона насамперед у тому, що для нас зараз страшними проблемами є речі, які об’єктивно ніякими проблемами не є. Так, дрібні неприємності. Але це в той самий час, коли справжню катастрофу – кризу моралі та духовності ми сприймаємо весело та з усмішкою.

Подумаєш, велика проблема брак духовності, коли євро вже давно не по вісім гривень! І от саме для таких я б надрукував мільйонним тиражем фотографію цієї вишитої риб’ячою голкою ікони Богородиці. У цьому зображені є все. І біда, і відчай, але і сила духу, надія та впевненість у майбутньому. Все буде добре. Тільки не опускати рук. Не зневірятися. І, звісно, частіше повторювати «О Мати Божа, спаси нас!». Обов’язково почує. Обов’язково спасе.

Протоієрей Євген Заплетнюк
сайт bogoslov.org