На тернопільському автовокзалі торгують пробниками духів. В таку ситуацію я нині мимоволі потрапив. Підслизає до мене тіпочок віку студіка, дивиться в очі, подає руку:

– Доброго дня, а чули про духи Дільче Ґаббана чи Армані?

– Доброго, так, чув, але користуюсь МЕХХ, бо він ліпший, не щитаючи Kenzo.
Я шось руки незнайомця брати не дуже хочу, бо то так нагадує випадкову нічну пияцьку зустріч типу “брат, піва кончілась, жена ушла”. Але хай, даю.

– От візьміть, будь ласка, а може маєте дівчину або дві, ще їм візьміть.
Ну беру ті три красіві ґлянцеві упаковочки пробніків, так ніби нічо намальовано, в них бовтається шось жовте.

– Знаєте, в нас скоро відкривається магазин духів, запросите друзів?

Я думаю, він і так не буде знати чи так, чи нє, роблюся хитрим і кажу шо так.

– Дійсно так?

– Та так, запрошу!

І він з таким невинним виглядом:

– А знаєте, можливо ви б зробити внесок в розвиток магазину, ну небагато, навіть не тисячу, менше…

– Нє чувак. Я психолог і знаю ту теорію, що після того, коли жертва скаже кілька “так” – “ні” вона не скаже. То як сусід постукав, а ти сонний, він запхав ногу в двері і ніби просить сіль, потім хліб, а ти вже розслабився, запишався собою, що рятуєш людину, є розуміння, а він випросив всьо з твого холодильника і пішов в твому костюмі. Не на того ти нині попав, вважий на себе, хлопе, бо таких здають поліцаям. Але я зара не маю часу.

Розвертаюся, шурую рухом далі, шоб встигнути на своє зелене світло світлофора, бо в пішоходів так само як в авто – раз попав на червоне – то весь день так вже попадеш. Якщо не три.

І аж тепер я собі уявив, якби якісь чуваки відкрили магазин з пробниками духів, ото би був стартап.

Джерело: Про Те