Вирішила схуднути до літа, тому щоранку бігаю парком, навіть, коли сильний мороз. Півгодини бігу, півгодини – на тренажерах. Нині, коли прибігла на майданчик, то помітила цікаву картину.

Старший чоловік, якого часто бачу біля сміттєвих баків, стояв біля тренажера у не дуже зручній позі. Спочатку, я недовго затримувала на ньому погляд. Почала качати прес. Потім перейшла на інший тренажер і вирішила змінити музику на телефоні. Коли трек на секунду зупинився, я почула стогін. Прислухалася.

– Оооой… Ееееееей…- стогнав чоловік біля тренажера.

– Що сталося? – запитала я.

Він завовтузився, заволав ще дужче, але не зійшов з місця. Я підійшла і побачила, що чоловік припнятий язиком до холодної труби. Він крехтів, крутився, як черв’як, але не міг звільнитися. На вусах замерзла слина і соплі. Мабуть, давненько так стоїть. Невільник глянув на мене з-під лоба і благально застогнав:

– Дооооожи….

Що ж робити? Як? Я пригадала, як в дитинстві ми часто обривали шкірку з язика і губ, намагаючись відірватися від труби. Шарпнути його? Я спробувала тягнути чоловіка за плечі.

– Куррррва…

Гм… Ну, хіба… І тут я нахилилася до безхатька так близько, наскільки мені дозволяв його “свіжий” подих і стала хукати на язик. Добре, що я перед тим побігала і добряче розігрілася. Через хвилину язик відлив. Чоловік спробував ним рухати, ковтати слину.

Потім ми трохи поговорили. Василь, (як виявилося, так звати героя), вирішив згадати дитинство і перевірити чи сильний нині мороз. Я пояснила йому, що краще слухати прогноз погоди, а тренажери треба використовувати за призначенням.

Потім він попросив мене купити йому горілки, “щоб зігрітися, бо, курва, мало не здох”.

Воксана ШВАРЦ, Про Те