Кожен елемент інтер’єру у колишній старій літній кухні викликає захоплення та цікавість не лише у місцевих жителів і не дарма, адже всі предмети, які є у цій автентичній хаті належали ще пращурам сім’ї й передавалися з покоління в покоління, а головний атрибут – піч, розмальовував сам господар, Микола Зарицький, – пише kremenets.city.
Каже господар, що хата – це не музей-зібрання, а, швидше, спосіб життя, якого дотримуються всі члени його сім’ї і не лише через популярність останнім часом трендів інтер’єру в українському стилі.
Така ідея виникла вже давно, а ось на саме перевтілення літньої кухні на хатину з українськими мотивами знадобилося близько півроку. «Спершу ми змайстрували піч, потім привели стіни до ладу, білили їх і тоді зайнялися облаштуванням інтер’єру», – розповідає Микола Зарицький. Ззовні хату прикрашає тин, а всередині – багато речей, за допомогою яких можна дізнатися про тогочасний побут й життя українців. Це глеки, ложки, праска, ткані килимки, покривала на ліжку, вишиті рушники, подушки, прялка, нецьки, рублик, чавунні казанки. Ці речі є предметами щоденного вжитку.
Хатина справляє приємне враження, тут чисто й зразковий порядок, і хоч сім’я живе в іншому будинку, але в цій етно-хаті часто збирається з друзями й родичами. «Цією хатою користуємося здебільшого на свята та влітку, цьогорічні Різдвяні свята провели саме тут, бо діти люблять тут бути», – зазначає чоловік. Сам інтер’єр доречно доповнюють ікони, які є невід’ємним елементом й святинею віруючої родини.
Сім’я, створивши таку хату, намагалася відродити українські традиції й віднайти те, що було невиправдано забуто. «Створили хату у стилі, який нам подобається і у якому живемо, наша сім’я любить співати українських пісень і дотримується усіх українських традицій», – розповідає Микола В’ячеславович.
Своїм дітям також намагаються прищеплювати любов до усього українського. «Всі речі є наявним прикладом того, як колись жилося нашим пращурам і діти також мають це бачити», – додає пан Микола. Для сім’ї важливо, щоб їх діти вміли жити українським життям: вміли прясти, вишивати, користуватися піччю й готувати українські страви. «Хочемо ще показати дітям як прясти вовну на прядці, щоб вони знали як колись жили і працювали люди», – розповідає чоловік.
Старовинне ліжко із дерев’яними бильцями, які розмальовані картинами стало також чудовим елементом в інтер’єрі. Його сім’я знайшла на горищі під час ремонту літньої кухні. «В інтер’єрі з українськими мотивами доречніше було б бачити інше ліжко, але це також є досить цікавим, бо видно, що це ручна робота, припускаю, це ліжко ще XIX століття», – додає Микола Зарицький.
Майже всі предмети, які вмістила в собі одна кімната, є особистими речами пращурів сім’ї Зарицьких. Рушники вишивала прабабуся Миколи В’ячеславовича, стара праска та чавунні казанки також належали їй. «А ось подушки вишивала ще бабуся моєї дружини», – каже чоловік. Такі речі як таці та рублики, також передавалися з покоління в покоління.
Із старого посуду вціліли лише три глиняних глечики. У хаті чимало українського посуду, але вже сучасного виробництва. Частина різьбленого глиняного, а решта – майоліка. Чоловік розповідає, що із посуду найважче знайти ложки з петриківським розписом. «Я дуже мало зустрічав таких людей, які користуються таким посудом, особливо ложками». Коли у цій хаті холодно, сім’я бере український посуд й користується ним у тому помешканні, де живе постійно. «Звісно, не всіма предметами, які є у хаті, користуємося, тому що немає на це потреби, наприклад, праска у нас є сучасна, а та, яка дісталася ще від прабабусі, є хорошим доповненням до інтер’єру й згадкою про колишні часи», – зазначає пан Микола. А ось колишнім приладом для збиття масла сім’я користується й нині.
Чоловік додає, що історію, так само як і буденне життя свого народу, потрібно вивчати не лише із книжок, а й з інших джерел. І такими джерелами можуть стати звичайні на перший погляд предмети побуту щоденного вжитку, посуд і навіть інтер’єр.
«Побільше б було таких людей, які прагнуть до українського, традиційного, і більше цінували старовинні речі, які відтворюють сторінки історії, а наші діти нехай розвиваються у сучасному руслі, але ніколи не забувають історії нашого народу і його життя», – додає наостанок Микола Зарицький.
