— Так, дівчата, завтра Старий Новий рік, тому сьогодні ввечері будемо ворожити, — з такою фразою, вимовленою безапеляційним тоном, залетіла до нашої кімнати сусідка по блоку Люба. Я спробувала пробурмотіти щось на кшталт «ворожать на Андрія, для чого ще й сьогодні, та й взагалі, хто в усе це вірить», марно сподіваючись уникнути проявів Любиної активності, але одного її суворого погляду в мій бік вистачило, щоб спростувати всі можливі аргументи. А Олеся — моя одногрупниця, з якою ми ще від першого курсу поселилися в одній кімнаті, взагалі нічого не сказала. Вона просто зітхнула і мовчки закивала головою: мовляв, гаразд, як скажеш.

— От і добре, — продовжувала керувати далі Люба. — Ви готуйте папірці з іменами, можете ще й картопельки насмажити на вечерю, а я — в магазин за свічками.

Забравши в Олеськи ніж, щоб вона вкотре не порізалась, я пішла на кухню виконувати завдання щодо картоплі, а її з ручкою посадила в кімнаті писати на клаптиках паперу імена хлопців.

Справа в тому, що моя сусідка є унікальною дівчиною, — розумна, начитана, добра, але просто притягує різноманітні нещастя. Тільки вона може, лише взявши до рук ніж, порізатись, та ще й так глибоко, що доводиться везти до хірурга зашивати. Тільки їй вдається знайти під час зимової відлиги серед тротуару один-єдиний шматочок залишків льоду, який заховався під шаром болота, і гепнутись у чорно-коричневу калюжу, забруднившись із ніг до голови. Варто Олесьці одягти нові дорогі колготи, збираючись на якусь дифіляду, як вони за п’ять хвилин встигають «обзавестись» діркою на найвиднішому місці. За нею потрібно перевіряти практично все, — чи вимкнула праску, чи зачинила вікно, чи не забула в маршрутці парасолю. Хоча, коли до цього звикаєш, а за три роки спільного життя в одній кімнаті в мене вже навіть виробився такий досвід, то просто не звертаєш уваги, тим більше, такої відданої та щирої подруги, як моя Олеся, годі й шукати.

Зате в Люби, що живе через стінку з нами, цілком протилежна вдача. Кипуча енергія завжди б’є в неї через край, — у руках усе горить, вона все знає й уміє, на все має конкретну безапеляційну думку, у кімнаті гості щовечора, якісь репетиції, плани, проекти. А «по-сусідськи» постійно і нас з Олеською залучає. От і сьогодні її ідея з ворожінням! Для чого Любці воно взагалі, адже від кавалерів відбою не має! Невже це вона про нас так турбується?!

Повечеряли, поприбирали та й узялися за ворожіння під ретельним Любиним керівництвом (і звідки вона все це знає?). Як не дивно, але, крім нас, вона сьогодні більше нікого не покликала, хоча це можна зрозуміти — половина гуртожитку на вихідні додому роз’їхалась, а наша група в понеділок ще має залік складати.

Ворожіння на ім’я майбутнього нареченого нам усім дуже вдалося. Складені аркушики з іменами женихів ми почергово витягали з моєї плетеної шапки, і Любка просто засяяла від щастя, коли прочитала слово «Борис» (саме так звуть красеня з вузівського профкому, який давно їй подобається). Я знову отримала «Ігоря», що, до речі, вже стало своєрідною традицією, — усі хлопці, з якими я знайомлюся, чомусь мають саме це ім’я. Зате моїй Олесьці вкотре «пощастило» — їй дістався Артур.

— І де це ти вирішила Артура шукати? — аж заходилась від сміху Люба. — Можна подумати, що в нас тут кожен третій хлопець із таким ім’ям. Для чого було його взагалі писати?

— А що, — несміливо пробувала виправдатись Олеся, — я просто пригадала короля Артура, про якого ми колись на літературознавстві читали.

Любка продовжувала сміятись, а потім відправила Олеську до ванної набрати води в миску, щоб зливати віск.

— Люблю я з вами на віск ворожити та на тіні на стіні, — прихвалювала нас Люба, — ви так гарно вмієте все роз’яснити, ніби з книжки читаєте.

— Уся справа в образному мисленні, — пробувала щось сказати Олеся, але Люба не дуже звертала увагу на її репліки. Тим більше, що наступне ворожіння образного мислення не вимагало. Треба було просто, ставлячи почергово то мій, то Олесьчин, то Любин черевик, таким чином «дійти» до порога, аби дізнатися, хто швидше за цей поріг заміж вийде. Картина всього цього дійства була дуже смішною, — три дорослих дівчини на колінах повзли по підлозі, переставляючи черевики. Розминутися в мікроскопічному коридорчику нашого блоку було практично неможливо, тому, коли ми дісталися до порогу, то просто всі троє сіли на килимок перед дверима, які відчинити стало вже нереально. Ми аж заходились від сміху. А коли все-таки вдалося зробити малесеньку щілинку, то «на поріг» вискочив Олесьчин черевик. Цієї ж миті хтось із силою натиснув на клямку і рішуче постукав. Я підхопилася на ноги, а двері прочинилися ще більше. Перед нами з подивом в очах стояв незнайомий хлопець і якось зачудовано переводив погляд з однієї постаті в коридорі на іншу. Тут і справді було на що подивитися: дві дівчини — навколішки біля порогу, третя — стоїть, притискаючи до грудей чобіток. Світло вимкнуте, а в кімнаті мерехтить вогник свічки.

— Вам погано? — нарешті тихенько спромігся він на першу фразу. — У вас що, світла немає? — дещо рішучіше промовив далі незнайомець. — Дівчата, я живу під вами, ви ми мене заливаєте, — голосно закричав він, згадавши, за чим прийшов.

Я прочинила двері до ванної і зойкнула, — і справді, на підлозі було повно води, яка от-от мала вже вихлюпнутись за поріг у коридор. Кран в умивальнику було не до кінця закручено, і струмінь потихеньку бив собі в напівпорожню пляшечку з-під шампуню, яка впала в умивальник. Вона й не давала воді стікати.

— Ой, — сказала Олеська, — я, здається, воду забула закрутити.

— Забула?! — з погрозою в голосі скрикнула Люба.

Але тут у ситуацію рішуче втрутилась я, закручуючи кран і намагаючись одночасно стримати Любчині емоції на адресу Олеськи і бути максимально люб’язною з нашим несподіваним гостем.

— Олесю, ти біжи мерщій із молодим чоловіком і допоможи йому зібрати воду, а тут я сама впораюся. Ви нас пробачте, будь ласка, ми не навмисно. Добре, що ви вчасно прийшли нас попередити. До речі, як вас звати?

— Артур, — похмуро відказав хлопець. — Гаразд, ходімо, тільки візьміть свою ганчірку. Бо я нічого не можу знайти. Я до брата в гості приїхав, він поверхом нижче мешкає і десь на побаченні, напевно, затримується. І всі його сусіди теж кудись порозбігалися.

— Артур! — тільки і змогла вимовити Люба.

— А що тут такого. Це улюблене ім’я моєї мами! — відповів юнак і, прихопивши про всяк випадок ще й відро, пішов з Олеською прибирати воду.

Олена Лайко, “Тернопільська Липа”