— Моє життя поділилося на «до» і «після». Це був звичайний день, що починався так, як багато інших днів. Прокинулися, поснідали, одягнулися, вийшли на вулицю, приїхали маршруткою на зупинку «Вербова», на яку я приїжджала 13 років, бо працюю в Кременецькій ЗОШ №3, а донечка навчається в сьомому класі цієї школи, — згадує нині пані Ольга.

— Вийшли з автобуса, підійшли до пішохідного переходу, подивилися наліво, потім — направо, переконавшись, що переходити дорогу безпечно, я взяла Анастасійку за руку і ми спокійно пішли. А далі — темрява… Три наступні дні я не пам’ятаю. Донечка опинилася в Тернопільській обласній дитячій лікарні, а я отямилась у реанімації Тернопільської університетської лікарні вся в трубках, в кисневій масці та підключена до безлічі апаратів.

За донечкою в лікарні та після виписки доглядала дружина мого брата, а від мене два місяці не відходила моя мама. Я перенесла чотири операції, лікарі складали мені ноги, в страшних муках я розробляла їх з реабілітологом…

Нині ми вдома. Анастасійка знову навчилася ходити і вже відвідує школу. Зі мною складніше… Бог та лікарі подарували мені друге життя, залишилося лише навчитися ходити… Після пережитого я по-іншому глянула на життя, зрозуміла цінність здоров’я, почала цінувати кожен день, радію маленьким перемогам.

Слідство по цій аварії триває й досі. Сподіваюсь, що водій, який збив мене та мою донечку, обов’язково буде покараний за законом. Велика вдячність людям, котрі не побоялися дати свідчення щодо аварії. Ми з донечкою дякуємо всім небайдужим, які відгукнувся на нашу біду.

Джерело: НОВА Тернопільська газета