Усі судові засідання 43-річний Андрій К. сидів, байдуже дивлячись крізь залізні грати клітки. Коли до нього звертався суддя чи прокурор, повільно піднімав голову і неохоче й коротко відповідав. Він так і не визнав своєї провини в убивствах. Щоправда, згадуючи власну дочку, говорив із ніжністю та смутком, натомість про каліку-сестру – з огидою, мовляв, кому був потрібен цей виродок?
І хоча минуло два роки від дня трагедії, у Теребовлі про Андрія намагаються не згадувати навіть близькі. Хіба часом хтось із давніх друзяк сумно скаже: «Клята оковита людину згубила!», – пише Номер Один.
Того літнього дня Андрій справді традиційно вже зранку похмелився. Потім, поки співмешканка годувала-пеленала новонароджену дитину, обійшов господарку, погомонів із сусідом. Почувши з хати крики дружини та сестри-інваліда, поспішив до помешкання. Надія хоч і була на 6 років старша, через вроджені вади не могла дати собі ради. Поки була молодшою, її доглядала мати, але з роками обходити вже старшу жінку, нехай і безпорадну, літній людині стало не під силу. Коли матері не стало, опікуватися хворою довелось Андрію. Щоправда, за це держава платила йому понад 2 тис. 400 грн, а на тлі безпросвітного безробіття в містечку це були непогані кошти. Тим паче, що Надія не вміла розмовляти, тож розповісти про стусани й образи, якими брат її регулярно «виховував», не могла.
Більше того, вже у суді лікарі місцевої поліклініки та швидкої допомоги розповіли, що напередодні трагедії чоловік викликав їх і поскаржився, ніби хвора на ДЦП сестра сама зуміла під’їхати(!) інвалідним візком до сходів, встала, але не втрималась і впала на них. На жаль, про свої підозри медики не повідомили правоохоронців.
Але повернемось до 14 липня 2015 року. Після обіду дружина Андрія зібралася за продуктами і наказала йому слідкувати за сплячим немовлям. Чоловік трохи потинявся по хаті, звично дав стусана сестрі, щоби та не розбудила малятко, і, зморений оковитою, приліг біля крихітної доньки. Не помітив, як і задрімав. Прокинувся від крику співмешканки: «Ти ж її задушив! Вона вже посиніла!» Андрій підхопився, в паніці почав трусити дитину, і раптом із носа немовляти потекла кров. У відчаї горе-батько обережно поклав тільце на ліжко і вийшов надвір. Коли приїхала поліція, К. чесно зізнався, що уві сні міг задушити дитину. Його слова згодом підтвердила і судова медекспертиза.
І правда, нещастя не приходить одне. Два місяці потому пізно ввечері Андрій з дружиною дивилися телевізор. День видався вдалим. Вранці він їздив до Тернополя і знайшов роботу, тож вирішив це відсвяткувати і запросив співмешканку на пиво. За вечерею «білу ніч» «підігрів» горілкою. Повний надій, дивився якийсь серіал, коли раптом нещасна сестра сповзла з ліжка на підлогу і поповзла до столу з залишками вечері, викрикуючи незрозумілі фрази. Роздратований її поведінкою, брат схопив бідолашну за шию, вдарив головою об ліжко і притиснув обличчям до подушки. Коли Надя перестала пручатися, пішов спати і лише вранці викликав швидку допомогу.
У суді обвинувачений свою провину визнав частково, стверджував, що, як і попереднього разу, вбивство вчинив із необережності.
Проте результати судової медекспертизи повністю заперечили його слова. Важко навіть уявити, які страждання пережила хвора жінка, бо все її тіло й голова були в синцях, ребра – поламані і неправильно зрослися. Коли вже у суді Андрій почув ці слова медексперта, то тільки й зумів зізнатися, що часом тягав її чи бив у вухо. Мовляв, щоби не залишилося синців.
Зважаючи на всі обставини справи, колегія суддів Чортківського районного суду визнала його винним у подвійному вбивстві: з необережності – власної дитини та навмисному – рідної безпорадної сестри і засудила до 14 років позбавлення волі.
Безсумнівно, він оскаржить цей вирок, оскільки більш за все Андрій цінує власне життя…
Олена Густенко
