Не у всіх церквах можна отримати благословення. На жаль, під час відвідин Лаври у Почаєві мене прокляли.

Гостювала в рідних. Святкували день народження куми. Під час застілля вони почали хвалитися туристичними принадами міста. Чомусь до них віднесли лавру… Вирішили піти туди й пофотографуватися. Я востаннє була в цьому місці ще в дитячі роки, приїжджали в 7 класі на екскурсію. Було скучно. Але тепер я себе заспокоювала тим, що вже доросла і зможу оцінити все, як належить.

У воротях нам вручили чорні спідниці, але я відмовилася, бо мала свою довгу чорну сукню, яку купила спеціально, щоб одіти до куми на день народження. Охоронець кивнув головою, мовляв, довжина підходить.

І ми розсипалися подвір’ям, крутили головами, роззявляли роти і охали й ахали, як то все гарно збудовано. На сходах, біля входу до храму мені перегородила дорогу якась жіночка зі скринькою пожертв:

– Пожертвуйте на побудову храму!

– Якого? – спочатку жартуючи запитала я.

– Чєво? Так нада! – раптом почула у відповідь. Обурила зовсім не російська мова, а ота незрозуміла реакція на звичайне запитання.

– Я нормально запитую: на який храм збираєте гроші? Де його будуватимуть?

– Не хочеш, не давай. Нащо викабелюєшся, – знову перейшла на українську жінка.

– Ну, і не дам.

У цей час кума відтягнула мене за руку вбік. У спину почула: “Штоб тібє нікогда не радіть!” Від такого у мене відвисла щелепа. Хотілося вернутися і зчинити скандал, але кума стала просити заспокоїтися.

Настрою більше не було взагалі там ходити і ми повернулися додому. У воротях охоронець крикнув мені навздогін:

– Пані, віддайте спідницю!

– То ж моя!

Він придивився до мене, махнув рукою.

Отак якось… Немає більше бажання ні самій туди йти, ні радити комусь поїхати на екскурсію.

Джерело: Кактус

Воксана ШВАРЦ