Навряд чи всі усвідомили мовчазний, але промовистий вчинок Наталії Мадараш у Тольятті, коли вона під час наради колег-лікарів, що насміхалися над українцями, обзиваючи їх «хохлами», демонстративно встала, вийшла із зали і написала заяву на звільнення. Не всі зрозуміли її і в Тернополі: мовляв, невже така патріотка, що в 55-річному віці радикально змінила життя через погляди? У Росії Наталя Іванівна мала гарну високооплачувану роботу, житло, але її внутрішній «барометр» зашкалював від тиску путінської пропаганди, істерії ненависті та шовінізму в суспільстві, тому жінка зробила рішучий крок — повернулася на малу батьківщину, до Тернополя. Разом із нею переїхала її донька, яка народилася і виросла в Росії. Уже рік вони мешкають у нашому місті, прийняли українське громадянство, звикають до наших реалій.
Минувши російський кордон, полегшено перехрестилася…
З Тольятті до Тернополя — дві тисячі кілометрів. На переїзд Наталі Іванівні та її доньці знадобилося чимало сил та фінансів, але нині вони мають те, чого не мали в Росії, — внутрішню свободу та людську гідність.
— «Слава Богу, що я на рідній землі!» — полегшено перехрестилася я, залишивши позаду російський кордон. Більше туди не хочу! — каже Наталя Іванівна. — Здається, ніби й не було тих 30-ти років у Росії… Єдине, що там залишилося, — могила чоловіка… Я народилася у Тернополі, працювала в біохімічній лабораторії на «Ватрі». Якось отримала путівку на відпочинок у Домбай, що на Кавказі, де й познайомилася з майбутнім чоловіком — комсоргом аеропорту в Самарі. Так доля несподівано закинула мене до Росії. Тоді мені було 25 років. Наша сім’я жила в Тольятті, що в Самарській області. Це — місто-мільйонник, у якому, окрім росіян, багато німців, татар, башкирів, мордви… Спершу я працювала лікарем в клініко-діагностичній лабораторії при міській дитячій лікарні, а згодом мене призначили завідуючою лабораторією. Робота мені надзвичайно подобалася, я брала участь у міжнародних конференціях, у моєму підпорядкуванні були два десятки працівників. Лікарня забезпечена сучасним обладнанням, медперсонал професійний. Мала гідну зарплату — у місяць 100 тисяч рублів (2 тисячі доларів). До речі, зарплата там у кожного різна: молодий спеціаліст отримує 8 тисяч рублів, а ось лаборант із досвідом може мати й 60 тисяч. Щороку приїжджала до рідних у Тернопіль. Колегам-росіянам розповідала, як в Україні гарно, які у нас щирі люди. Росіяни до мене ніби й добре ставились, та все ж у них часто проскакував шовінізм, який різав по живому. Якось ми з друзями поїхали на Новий рік до Естонії, побували у Музеї окупації в Таллінні, після чого між нами зав’язалася суперечка. Хоча я не історик, але серцем розумію, скільки горя завдав естонцям СРСР, адже таке ж пережили українці, а росіяни сприймають усе по-іншому.
«Ти, бандєровка, пріносішь врєд бальніце»
Суперечності між українцями та росіянами в Росії загострилися з початком Революції Гідності в Україні, а згодом — війни на Донбасі. Зазомбованість не залишає місця порозумінню, компромісу, а тим паче — толерантності.
— Ставало все нестерпніше там жити… Чимало українців миряться з тим, що принижують їхній народ, дехто абстрагується від того, але це неправильно, — міркує Наталя Іванівна. — Коли до Тольятті почали приїжджати біженці з Донбасу (зрозуміло, далеко не кращі верстви населення), на кожній нараді в лікарні почали говорити про українців як про людей з третього світу. Акцентували на тому, що багато з них нещеплені, з туберкульозом, ВІЛ-інфіковані… А ще оте постійне брутально-зневажливе «хохли»… Вони знали, що я українка, але не зважали. Із 200 працівників лікарні лише двоє росіян розуміли мене, всі інші підтримували політику держави. І це при тому, що я спілкувалася з елітою. Якось на вечірці з нагоди Дня медика головний лікар запросив мене на танець і заявив: «Ти — бандєровка, нєнавідішь рускій народ і пріносішь врєд бальніце!» Я промовчала, адже він був напідпитку і марно було щось пояснювати, але зробила для себе висновок. Потім мої колеги поїхали відпочивати до Криму, раділи, що «відкрився» кордон, а я не могла це слухати. Останньою краплею стали насмішки над українцями на черговій нараді, де було з півсотні медиків. Я не витримала — демонстративно вийшла із зали і відразу написала заяву на звільнення. Головний лікар підписав, ніхто мене не вмовляв залишитися, не запитував про причину. Зібрала я свої речі, зняла халат, лише один лаборант підійшов до мене попрощатися, інші, очевидно, побоялися.
Їхати на заробітки до окупанта — зрада!
Позиція Наталі Іванівни заслуговує великої поваги, хоча жінка не вважає, що зважилася на героїчний крок, розповідає про пережите скромно, без зайвого пафосу.
— Півроку після звільнення майже не виходила з квартири, було важко на душі… Тільки один товариш мене підтримував, усі інші відреклися.., — розповідає Наталя Іванівна. — Мене дратувало, що на вулицях у Тольятті з гучномовців доноситься тривожне: «Гражданє, будьтє осторожни — возможни тєракти!» «Та хто на вас нападає?!» — обурювалась я. Росіяни говорять про гей-Європу, про погану Америку, при тому всі їдуть на Захід подорожувати, вчитися, за покупками. Вони вважають себе головною нацією в світі, всюди поводяться зверхньо і нахабно. Від народження їм втовкмачують, що їхній народ — найкращий. Я об’їздила півсвіту, спілкувалася з різними людьми, але такого шовінізму не зустрічала ніде, окрім Росії. Дивуюся, що в час війни багато українців замість того, щоб захищати свою землю, їдуть на заробітки до… окупанта. Це зрада! Якщо не будемо себе поважати і відстоювати наші інтереси, — ніхто цього не зробить. Маємо позбутися синдрому меншовартості, працювати над собою і піднімати країну! Не треба нічого доводити росіянам — їхню свідомість не змінити. Прикладом гідності й патріотизму для мене є Литва: щоб бути незалежними від російського газу, мешканці Вільнюса тривалий час обігрівали домівки дровами.
Росія не здатна на покаяння…
— У Тернополі я зіткнулася з чималою кількістю проблем, але все поступово вирішую. Найважче тут знайти роботу, — продовжує розповідь Наталя Іванівна. — До переїзду моя донька працювала в Іспанському посольстві в Москві, про таку працю в Україні поки що не думає, наразі вчить українську мову, адаптується до суспільства. У пошуках роботи я зверталася до багатьох державних медичних закладів у Тернополі, проте всюди, коли дізнавалися про попереднє місце роботи, сприймали мене досить насторожено. На щастя, нещодавно мені пообіцяли роботу в приватному медичному центрі. Тернопіль не є промислово розвинутим містом, але це райський куточок для життя! У Росії до санкцій багато продуктів харчування привозили з-за кордону, нині там на полицях магазинів скупо і здебільшого все ненатуральне, несмачне, навіть хліб печуть із фуражного зерна. В Україні всього вдосталь! Та найголовніше — тут я почуваюсь вільною! Мій тато — з Лемківщини, а мама — з Горлівки. Через воєнні події тітка з Горлівки перестала з нами спілкуватися: поїхала до Росії, але побачивши, що там не з медом, повернулася. «У вас пенсії платять?» — основне, що цікавить більшість мешканців Донбасу. Як з таким підходом до життя і з такими поглядами будувати європейську країну?! Не раз міркую: а чи можливе примирення українців та росіян? Мабуть, ні, бо Росія, на жаль, не здатна на покаяння…
Джерело: НОВА Тернопільська газета
