Ось і жовтень закінчується… Все пролітає, все дуже швидко, не встигаю – писати, спати, сплікуватися з тими, хто подобається, з ким би хотілося… Намагаюся встигнути зробити хоча б те, що треба нагально, на вже, «на вчора». Відчуття, наче постійно наздоганяю поїзд чи то трамвай, щоб встигнути ще заскочити на ходу. А те, що не так терміново, відкладаю, щоб зробити колись пізніше, і не роблю.
Правда, може щось трошки і вдається зробити, висмикнути з тієї купи – відкладеної, наскладаної, але все одно не так, як би це хотілося. Не шию сукні, не займаюся спортом, піднімаю рівень гормону задоволення шматочком шоколадки і чашкою кави, а потім думаю – де там мій чорний широкий светр, за який так зручно заховатися…
Хочу все змінити: навчитися твердо казати «ні», вчасно казати «так», не опускати голову, постійно вибачаючись, – за себе, за інших, за погану погоду, чийсь поганий настрій чи просто стан, коли хочеться знайти когось крайнім, – в такі моменти чомусь саме я потрапляю під гарячу руку і приймаю на себе – роздратування, нерви, відчуття невдоволеності цілим світом, щоб опустити голову, звично вибачитися, подякувати і зачинити двері з відчуттям, що все, от тепер нарешті іду, розвертаюсь, кажу “До побачення”, все змінюю, от завтра, завтра, я буду зовсім іншою – вільною, розкутою, впевненою у собі, компетентною з усіх питань, навіть у математиці.
Хоча всі, очевидно, думають, що я такою і є. Але якщо це й справді так, то можливо, ще не все настільки погано. А ці думки і відчуття – просто пізня осінь, і поривчастий вітер, і раптове похолодання, і ностальгія, і бажання поїхати кудись далеко, хоч на деякий час, щоб за вікном мерехтіли будиночки і дерева, щоб перед капотом літало жовте листя, щоб чуже красиве місто зустріло сонцем, а не дощем чи снігом, щоб так радісно було іти, тримаючись за руки і відчувати, що життя продовжується…
Олена Лайко, “Тернопільська Липа”
