Ігор Дуда проживає в Тернополі вже п’ятдесят років. Двадцять із них – очолює обласний художній музей. Він – автор унікальної книги «Тернопіль. 1540-1944. Історико-краєзнавча хроніка», де докладно і об’єктивно, рік за роком відобразив події з історії нашого міста. Згадуючи, що Мойсей водив євреїв пустелею сорок років, висловлює припущення, що й наша держава через сорок років знайде, так би мовити, власний Едем, «землю обітовану». Залишається тільки ще років із двадцять почекати… 
Мистецтвознавець, краєзнавець, педагог, директор Тернопільського обласного художнього музею Ігор Дуда – у проекті «Незалежні інтерв’ю до двадцятиріччя Незалежності України».
Пане Ігоре, який, на Вашу думку, найголовніший досвід ми усі здобули за двадцять років нашої Незалежності?
Ми не вивчили до цього часу своєї історії і повторюємо ті помилки, яких допускалися наші українські діячі в 1917-18 роках. Фактично, така ситуація триває і до сьогодні: наступаємо на ті ж граблі і б’ємо себе по чолі. Це, кажучи образно, не вдаючись у деталі. Однак, беззаперечно, досвід, навіть негативний, – це вже досвід. Багато чому ми навчилися, але якби іще й керівництво адекватно реагувало на зміни, які проходять в житті, а то мені здається, що парламент наш за ці двадцять років яким був, таким залишився. Так що говорити про якийсь позитивний досвід за ці роки, напевно, не доводиться. Проблеми, як були колись, так і нікуди не поділися. Я не бачу світла в кінці тунелю, хоча воно є, таки буде, адже ми всі оптимісти. Але все в нас чомусь із дуже важкими потугами йде. От чому ми, наприклад, піднімаємо економіку інших країн, мільйони наших українців працюють за кордоном в Іспанії, Португалії, Італії! Чому ми не можемо забезпечити їх матеріально так, щоб вони піднімали економіку рідної держави? Я не економіст чи політик, але в моє розуміння як громадянина України це ніяк не вкладається.
Якими стали сучасні незалежні українці, – змінилися, порівнюючи з тими, якими були двадцять років тому?
Я думаю, що все-таки змінилися. Хоча відчуття розчарованості побутує в нас повсюдно, адже ми сподівалися на швидший перебіг подій і кожна людина, зрозуміло, хоче кращого життя. А в нас краще живе наразі тільки певна еліта – мільярдна, а решта всі – на рівні середнього прожиткового мінімуму.
Але ж якимось чином розвиток держави відбувався?
Двадцять років – це великий проміжок часу. Я навіть проводжу аналогію з колишнім СРСР. Ми пішли тим самим шляхом, що й вони колись. Тобто, зруйнували державу, а тодішня Російська імперія була міцною державою, з якою рахувалися в Європі, але вже за десять років її практично відбудували. Звичайно, все було в новому ідеологічному напрямку, але для матеріально-економічного поступу їм цього часу вистачило. А ми за наші двадцять незалежних років хіба можемо сказати, що щось відбудували? Навпаки, доруйнували: зяють вікнами порожніми ферми, побитими шибками – заводи-фабрики в містах. Хіба це робота!
А Тернопіль за двадцять років змінився?
Мабуть, що змінився. Люди за такий період часу змінюються, то й, відповідно, міста також. Але сказати однозначно – в позитивну чи негативну сторону, я не можу. З’явилося, скажімо, в Тернополі багато нових будинків. Раніше та типова архітектура і «спальні» райони, як їх називають по всій Україні, – сірі, буденні, невиразні – дуже шкодила нашим містам. А от нові будинки, які зараз у Тернополі споруджуються, мають «обличчя», гарний вигляд, що саме й потрібно людині. Звичайно, хтось скаже, що для прожиття їй небагато треба, але ж і в бараку вона теж не може все життя мешкати! А це, насправді, бараки були!!!
Отже, з одного боку, Тернопіль поповнився багатьма гарними будинками, які прикрасили його, але з іншого, – він не став кращим стосовно доріг! Дороги наші тепер гірші, ніж були. Тернопіль колись взагалі вважався одним із кращих міст України з благоустрою! Але, як говориться в анекдоті, дівчата в нас кращі, а дороги в Німеччині таки ліпші.
Хіба пам’ятники нові не прикрасили місто, адже стільки змін в цьому плані у нас відбулося?
Це закономірно, що пам’ятники однієї історичної доби зносяться, а іншої – з’являються. Але, на мою думку, часом встановлення останніх іде надто поспішно. Можливо, не треба поспішати, адже такі речі мали би робитися на віки. А в нас, скажімо, чимало із того, що за останні роки постало в Тернополі – пам’ятні знаки, пам’ятники: по-перше, не дуже добре місця для них враховані, а по-друге, з мистецької точки зору вони ще потребують доопрацювання. Хоча, безперечно, є гарні речі, які стали прикрасою міста. Правда, останньої радянської «прикраси» – літака, на жаль, досі ніяк не можуть демонтувати.
Як Ви гадаєте, тернополяни за духом змінилися за цей час?
Тернопіль є одним з найбільш свідомих міст України, і це завдяки тому, що місто поповнювалось не за рахунок приїжджих з північних, східних регіонів чи демобілізованих військових, як, наприклад, Львів, де російську мову почуєш набагато частіше, ніж в інших містах західної України. Тернопіль, в основному, поповнювався за рахунок мешканців сіл: будувалися фабрики, заводи, і з усієї області сюди на роботу приїздила молодь. Я не знаю, хто виграв від того, – місто чи село, але, мабуть, ні одне, ні друге: село їх втратило, бо вони туди вже жити не повернуться, а місто так і не прийняло, адже вони йому чужі. До речі, більшість із них саме й виїхала на Захід на заробітки, адже в Тернополі їм більше вже не було чим займатися, – підприємства, де вони працювали, закрились.
Ви особисто за ці двадцять років який найважливіший досвід здобули?
Останні двадцять років у мене пов’язані з обласним художнім музеєм. З 1991-го і до сьогодні я очолюю цей заклад. До речі, 18 травня цього року ми урочисто відзначали наше двадцятиріччя. Отож, із музеєм вже стільки років і пов’язаний… А починали все практично з нуля, бо дали нам оце приміщення, в якому ми знаходимося сьогодні на вулиці Крушельницької, 1, і обіцяли, що це тимчасово, оскільки готується проектна документація, буде проводитися реконструкція Старого замку і ми перейдемо туди. Так протягом двадцяти років, до сьогоднішнього дня й «переходимо» в замок. Але в тому приміщенні, яке маємо, таки працюємо. Скажімо, нам передали на початках 552 експонати, а зараз маємо їх більше восьми тисяч! Я вже не кажу про ті заходи, виставки, які ми робили тут протягом двадцяти років. Видали два каталоги музейної збірки: живопис, скульптура, графіка і прикладне мистецтво, багато каталогів художників, а до двадцятиріччя музею – окрему пам’ятну книгу. Тобто, з точки зору видавничої діяльності у нас все пожвавилося, отож, працюємо в міру можливості…
Я на песимістичній ноті почав нашу розмову, що в нас економіка, сільське господарство, промисловість розвалені. Щоб внести нотку оптимізму, скажу, що єдина сфера, яка ще не розвалена, це – культура! Хоча як колись фінансувалася вона за залишковим принципом, так і сьогодні: на першому місці – освіта, на другому – медицина, а культура – на третьому. Та й музеї безпосередньо в галузі знову третє місце посідають після театрів та бібліотек. Але такі реалії нашого життя.
А як Ви прийшли до того, щоб написати книгу про Тернопіль?
Із проголошенням Незалежності стало необхідним написати правдиву історію міста, як, до речі, необхідністю є написати правдиву історію нашої держави загалом. Тодішнє керівництво звернулося до людей, причетних до історії, культури Тернополя з тим, щоби зібрати такий матеріал і написати нову історію міста. Залучили великий колектив, який, однак, не взявся до роботи. Потім було створено менший колектив, де вже було нас троє чи четверо, але і він далеко не просунувся. Нарешті, я сам взявся за справу. Досвід у мене в цьому був, оскільки перед тим вже видав книжки про Бучач, Борщів і Тернопіль.
Я взявся за цю книжку і писав її довго, тому що одному це робити було безперечно складно. В зв’язку з тим, що з’явилися нові матеріали, нові джерела, література з діаспори – Америки, Канади,Франції, довелося їздити шукати їх по всій області. Але, чесно кажучи, для мене розкрилася фактично нова історія краю – краю, в якому я не народився, але в якому живу і де народилися мої діти та внуки… Коли книга вже була написана, змінилася влада в місті, і в нового керівництва така ідея зацікавлення не знайшла. Таким чином, рукопис залишився в мене і пролежав без руху п’ять років. Потім випадково ним зацікавилася газета «Тернопіль вечірній», і в результаті на сторінках цього видання й був опублікований – обидві частини, і друга. Весь процес тривав, до речі, протягом чотирьох років, отже, більшість читачів знають книгу з цих публікацій. Я ж погодився відразу на таку пропозицію, думаю, хай буде хоч газетний варіант, бо рукопис лежить і невідомо, чи буде виданий взагалі. Але якось довідалося про мою роботу тернопільське видавництво «Навчальна книга Богдан», і його директор Богдан Будний пообіцяв книжку надрукувати. Вони взяли на себе всі витрати по друку і видали її, за що я їм вдячний, бо я вже думав, що книгу готовою й не побачу. Ця праця дуже важка для мене, та й часу забрала багато. Думаю, що й друга частина незабаром вийде. Я практично зробив першу хроніку Тернополя і розподілив її на періоди, такого досі не було…
Оце за двадцять років для мене найприємніші спогади. А загалом, відчуваю, що недаремно я прожив ці роки і як керівник музею, і як краєзнавець, і мистецтвознавець, адже працюю й в творчому напрямку, не тільки в адміністративному.
Яким би мав бути Тернопіль, щоби внуки, діти залишалися тут жити?
Тернополяни заслуговують на те, щоби їхнє місто їм відповідало, адже наші люди – працьовиті, розумні, патріотично налаштовані. Але Тернополю, на жаль, не дають розвернутися. Хочеться, щоб людина отримувала задоволення від міста, в якому живе, щоб шукала роботу не на ринку, не на Заході, а в себе в Тернополі, щоб працювала і мала від того матеріальне та моральне задоволення. Хочеться, щоби в майбутньому наше місто розкрило свої приховані потенційні можливості!
Олена Лайко
