Історію Тернополя Богдан Хаварівський знає не лише за фактами, а за реальними документами, адже будучи впродовж двадцяти останніх років директором Державного архіву Тернопільської області, тримав у руках тисячі паперів, які супроводжують щоденне життя міста. Це сьогодні свіжі газети, матеріали із засідань сесій міської ради, різноманітних комітетів та управлінь, інформація про заходи та зібрання у місті – реальність, а завтра вони вже стають історією, кожен, навіть найдрібніший, факт якої ретельно систематизується і зберігається в архіві.
Хоча за ходом новітньої історії Тернополя та України архівіст, філолог, краєзнавець Богдан Хаварівський не просто спостерігав, але й сам активно її творив. Сьогодні Богдан Хаварівський – у проекті «Незалежні інтерв’ю до двадцятиріччя Незалежності України».
Минає двадцять років українській Незалежності… Чого українці навчилися за цей час, який найважливіший досвід здобули?
Після того, як Бог на простягнутих долонях дав нам усе, про що мріялося, ми, на жаль, навчилися усе втратити і не цінувати те, що легко приходить. Це якщо говорити образно. Але, разом із тим, держава Україна є, герб є, прапор є, гроші українські є, і досвід ми таки здобули. А от те, що духу тепер немає відповідного, порівнюючи з тим, як я бачив на початках, «на піку» цього процесу – настання Незалежності, – це вже інше питання. І зараз, звичайно, сумно за тим часом, коли рух був єдиний, ми всі були єдині, коли не було тих «хрунів», які голосують за гроші. Хоча я їх не засуджую, адже у нас, чесно кажучи, ще за часів Австрії та Польщі під час виборів за сільських дідичів дехто за кварту пива чи горілки міг віддати свій голос. І це саме їм, до речі, потім на спинах на кожухах писали слово «хрунь». А зараз хіба не біда примушує тих бабців за 20-50 гривень продавати свої голоси?! Хоча, думаю, що вони вже такого не повторять…
Та загалом, я оптиміст, тому вірю в краще майбутнє для України. Візьмемо навіть того ж Януковича. Я не голосував за нього, але переконаний, що «на троні» не повинні зраджувати, тому, думаю, що він все таки стане інакшим. І сподіваюся також, що з часом, як від протектора коліс – болото, відійдуть від нас усілякі «Табачники».
Разом із тим, думаєте, нас в Європі так сильно чекають і настільки вже найближчий «сусід» – Росія – полюбляє? Але усі прагнуть мати собі ту Україну. Чому? Тому що у нас менталітет особливий, нація все таки однорідна, побожна, та й слов’яни ми, врешті-решт. Що вже говорити про родючу землю! От де, скажіть, російський патріархат найбільше має парафій? На Україні! Інтерес їхній зрозумілий, адже за всіма прогнозами Росія незабаром розпадеться, як колись Радянський Союз, на маленькі республічки та області, а Україна має шанс зберегтися. Хоча час від часу хтось у нас починає говорити: «Двадцять років пройшло, а який результат? Навіщо нам та східна Україна, навіщо Крим. Он Чехія, Словенія – маленькі держави, і процвітають собі, то й Західна Україна нічим не гірша». Неправда це. Україна має бути Україною, ми усі є одне ціле. Нас більше 1200 років тому посвятили власне тим Хрещенням Русі, і ми маємо триматися купи.
То що ж ми все-таки отримали за ці двадцять років?
Напевно, розчарування. Йдеться не лише про політику Ющенка, але й за те, що не вдалося позбутися тих, хто зараз нас вчить крізь Росію дивитися на нашу історію. Це образливо. Я був начальником обласного управління освіти, коли на зорі української Незалежності ми робили концепцію національної школи. Сучасне покоління мало пам’ятає, які двадцять років тому букварі були: «хлопченя з розумними очима» і так далі – Ленін, піонери-комсомольці. То ми вже тоді робили свої деполітизовані підручники, вклеювали сторінки в букварі, або надати освіті національного змісту. А тепер що, крутимо колесо історії назад?!
Ображає і усвідомлення факту, як можна певним кланам настільки збагачуватися, коли народ бідує. От чому дехто й досі жалкує за Радянським Союзом? Бо існувала певна стабільність: ціни, хліб, ковбаса. Все це звучить, звичайно, наївно, але в людей відклалося в пам’яті, і багато часу потрібно, щоб воно витерлося.
Думаю, за двадцять років ми таки стали мудрішими, адже навіть на помилках вчаться, хоча й не досягли багато, адже воля і свобода нації, як вино, – повинні настоятися, вибродити. Кажуть, з доброго вина буває поганий оцет. То в нас так і виходить: із добрих задумів, поганий оцет нашого політикуму. От, говорять, «донецькі», – дуже мало в них тієї «українськості». А звідки вона могла взятися, коли під час голодоморів місцеві мешканці вигинули, а на ці землі людей з усіх-усюд привезли, поселили, і живіть собі. Але націю треба леліяти, як мама – дитину: кожний крок контролювати, щоб голову не розбила. Хоча впаде дитя раз-другий, і теж здобуде певний досвід…
Чого ми насамперед таки навчилися за двадцять років, так це цінувати свободу. Як не є, але навіть така розмова – про незалежність, про Україну, колись була би просто неможливою. Як Бог дає людям в дарунок любов, так дає і державу, і націю. А незнищенність цієї нації залежить, насамперед, від еліти. На жаль, українська еліта була винищена, її в нас зараз в принципі немає. Але я вірю в нашу молодь, в те, що молоді люди щось зроблять.
То чого у нашому досвіді незалежності більше – доброго чи поганого?
Все таки, жити стало краще. І не говоріть, що ціни ростуть чи таке інше, – згадайте хоча б колишні черги, порожні магазини. Тепер жити стало краще, хоча й не всім. От у селі, скажімо, чекають тільки на гроші від пенсіонерів.
Загалом, ми дуже багато маємо слабких місць, – постійно оглядаємося на минуле, проводимо більшість свого життя на цвинтарях. Та й нікому не потрібні думки на зразок «ми не можемо», «німця треба для порядку» вбилися в голови. Але ж рано чи пізно ми повинні через усе це переступити і йти далі.
А як Тернопіль розвивався за ці двадцять, яким місто стало – гіршим, кращим?
Що таке Тернопіль? Після війни місто було зруйноване. Приїхали люди – з інших областей України, з Росії, із сіл довколишніх. І почали тут жити й працювати: дали дітям освіту, роботу, квартири. Це теж треба цінувати. Колись місто навіть більше було російським, хоча це й вмотивовано. Зараз Тернопіль стає більш однорідним, хоча, напевно, все таки в чомусь ще залишається сільським.
Разом із тим, місто виглядає чистішим – маю на увазі в архітектурному плані, а не власне чистоти, багато новобудов. Я нещодавно був на виставці архітекторів – такі цікаві будинки, проекти. Саме обличчя міста тепер стає інакшим, порівнюючи з тими кам’яними коробками, що були… Та й самі тернополяни вже трошки стали панами – повиїздили за кордон, позаробляли, поробили собі хати гарні із сучасним інтер’єром, картинами. Словом, місто стало іншим… Хоча є і незмінні речі, скажімо, наш драматичний театр, що при тій всій кризі не змінився, на високому рівні залишаються театр ляльок, філармонія. Щоправда, ті, хто давно не був у Тернополі, кажуть що зараз місто здається «запущеним» й за «комуністів» виглядало кращим. Але я думаю, що просто квітів вирощували багато на той час дешевих, і в цьому плані з часом у нас все буде в порядку.
Я не прихильник ганити мерів, бо кожен мер Тернополя, якщо взяти за останні двадцять років, щось та й зробив. Але від міського голови дуже багато залежить. І колись все таки думалося більше про людей. Такий висновок можна зробити навіть з огляду на архів протоколів сесій міської-обласної рад. Скажімо, на початках депутати навіть не здогадувалися, що можна так робити: розглядати сто питань по приватизації і лише одне – якесь соціальне для людей!
У Тернополі я живу з 1973 року, дуже його люблю і дуже в нього вірю. Тут, на мою думку, є форпост української духовності, найбільше україномовних людей. Я по всьому світу наїздився, але ніколи б не жив десь, крім Тернополя. Та й вже всіх тут знаю, адже тут – моє покоління. Хоча дуже шкода, що за останні роки ми багато втратили знакових людей, особистостей, які самі були частиною Тернополя, – художника Дмитра Шайногу, поетів Бориса Демківа, Ярослава Павуляка… А Ігоря Герети як мені зараз бракує!
То яким зараз є Тернопіль?
Я був одним із авторів поштової марки Тернопілля. І що виявив дуже символічне: коли ми на тій марці показали Тернопіль і карту області, де з одного її боку зображено Почаїв, а з іншого – Зарваницю, вийшло, що наше місто, знаходячись посередині між ними, як центр, тримає ці дві духовні святині. Воно дійсно так, і треба цінувати, що Тернопіль посередині між ними, як між двома крилами, знаходиться.
Разом із тим, не можна забувати, що це місто трьох культур – української, польської і єврейської. Тут не монокультура, адже третина міської громади була єврейською колись. І тут могили їхніх предків. Виходить, що і в культурологічному, і в релігійному планах це осередок цікавих поєднань.
А зараз Тернопіль – місто молодіжне, культурне, «арт». Хочеш – видай книжку, якщо ти талановитий, однак, може таке статися, що сам будеш її й читати, але вже є свобода, що таке можна зробити. У нас найменше розлучень середньостатистично по Україні. Правда, головне, щоб молодь цінувала тих, хто до них були, а не відкидала все у минуле.
Тернопіль, на Вашу думку, в подальшому збережеться як місто обласного значення?
Пережили «совєтських», як казав колись Богдан Бенюк, переживемо і «донецьких» з їхніми реформами. Я, звичайно, не прихильник ідеї знищення обласного центру. Хоча місто, якщо воно справжнє місто, має б таким залишатися і без «територіального» звання. Звичайно, правда, фінансування зменшиться. Разом із тим, дивіться, серед перших осіб усіх керівних ланок влади Тернопілля зараз жодного тернополянина немає! То який же для них сенс вболівати за Тернопіль як місто обласного значення, а коли ще й «зверху» будуть надходити відповідні вказівки…
А що Ви особисто здобули за ці двадцять років, який найважливіший досвід?
В особистому житті найбільші здобутки – сини Тарас та Устим. Вони вже позакінчували навчання, працюють, поодружувалися. Тарас мені вже навіть двох онуків подарував! Устим готується захищати кандидатську, а невістка – вже захистилася…
Посадив я сад і зараз найбільше радію, коли з дітьми-внуками на дачі, коли збираю врожай із дерев, які сам виростив. Правда, не здійснив одну річ: тато мій і дід були бджолярами, а я цьому так і не навчився.
А щодо діяльності, то розповідати можна багато… Згадуючи про роботу в освіті, хто приймав по дві, по три тисячі діточок із Східної України на початку дев’яностих? Ми започаткували це ще до Референдуму, коли ще був Радянський Союз, – я йшов керувати освітою області у 1991 році, коли «одні» вже відійшли, а «інші» ще не прийшли. Переконаний, що лише нашими гостинцями – паскою, крашанками, кутею, ми розвіювали міф про «інакшість» західної України. Я вважаю, те, що стільки людей на сході проголосувало «за» на Референдумі про Незалежність України, це заслуга, в основному, наша – Тернопілля, Львівщини, Івано-Франківщини, які також дітей зі сходу до себе запрошували. От яких акцій зараз бракує! Ніби вже й краще жити ми стали, і є що показати, але дітей у гості вже чомусь не кличемо…
А згадаймо концепцію національної школи, яка розійшлася по всій країні. Тоді при Кабінеті Міністрів працювала Комісія з гуманітарної допомоги, якою керував Микола Жулинський, і там я доповідав про утвердження національної школи в Тернопільській області! А як стотисячним тиражем журнал «Тернопіль» на замовлення управління освіти розходився по Україні зі «Ще не вмерла Україна» та «Боже Великий Єдиний»!
Але найбільше за ці роки, вважаю, що я зробив в обласному архіві. По-перше, – жоден листочок не пропав за час мого керівництва, а це проблема багатьох архівів. Коли я починав, в бібліотеці архіву було 20 тисяч книжок, а зараз там десь під 50 тисяч –краєзнавчих, історичних. Діаспорну літературу нам валізами присилали, – такої, як у нас, ніде немає. Ми започаткували видавничу серію «Корені і крона», де вийшло 53 книжки. Головне, що ми розсекретили дуже багато документів. За дослідження Голодомору я отримав орден (орден «За заслуги» ІІІ ст., прим. авт). Тепер, правда, мені його б не дали…
Не було жодного комітету, куди б архів не був включений, – чи освітянський, чи культурологічний, чи історичний. Я таким чином намагався постійно тримати руку на пульсі подій у місті та області.
Але найголовніше в цій історії, що я йду вулицею, і мені всі усміхаються, і подають руку, і дякують, бо найкраще – це чиста совість, що друзів багато, що не ховаєш обличчя. Можливо, й були помилки, – он, діти кажуть, що міг би хату більшу здобути, дачу більшу збудувати. Але не в цьому смисл. Я от з внуком найменшим виходжу гуляти, вчу його малювати, і відчуваю себе щасливим. Так помаленьку живемо, дихаємо.
Щоб побажали тернополянам, українцям, аби наступні двадцять років нам жилося краще, легше.
Виганяти пекучу осу з душі, щоб не заздрити, не підставляти ноги ближньому. А Тернополю, – щоб хоч десята частина з того, що обіцяють наші депутати, здійснилася. Головне, щоб люди знали, що у рідному місті можна ввечері спокійно пройти і тебе ні машина не зіб’є, ні хуліган не зачепить. Хочеться такого спокою. А ще, – щоб була сила в неділю йти до церкви: якщо не спокутувати гріх, то хоч облікувати його, щоб менше потім їх наробити, бо якщо вже облікуєш, то стає соромно…
Хочеться, щоб ще було натхнення, щоб всі задуми здійснилися. Я особисто маю дуже багато планів. І так, звичайно, кожен: той чекає на маму з Італії, той сподівається, що тато допоможе хату збудувати, та дитина мріє долю свою зустріти – порядного хлопця чи порядну дівчину. Все це дуже важливо. Адже так багато залежить щастя, коли є діти, внуки. Коли є для кого жити!
Розмовляла Олена Лайко
