Інна Цимбалюк – модель, телеведуча, актриса, фіналістка “Міс Всесвіт-2006”. Цій тендітній дівчині до вподоби екстрим, вона захоплюється катанням на гірських лижах, керує катером та спортивним літаком, за кермом авто почувається, як риба у воді, кандидат у майстри спорту з художньої гімнастики. І при цьому вона залишається справжньою жінкою, яка прагне відчувати поруч сильне плече.
– Віднедавна Інна Цимбалюк додала до переліку своїх захоплень ще одне – театр. Розкажіть трішки про своє нове амплуа актриси.
– На театральну сцену я потрапила цілком випадково. Вирішила взяти уроки майстерності в Олени Лазарович. А вона як режисер вистави “Вісім кроків танго” зрозуміла, що я можу впоратися з таким відповідальним завданням, і запропонувала зіграти у спектаклі. У мене дуже цікава повноцінна роль. А вистава інтригує тим, що всі актори писали свої ролі самостійно, режисер задав нам тільки, так би мовити, „канву”, основне завдання. Такої практики в Україні, як мені відомо, досі не було. Деякі режисери хотіли втілити у життя аналогічний експеримент, але не змогли.
„Вісім кроків танго” – це розповідь про кохання, – вічну тему, яка хвилює усіх. У сюжеті розгортаються вісім етапів у стосунках між чоловіком і жінкою. Це певна схема, яка притаманна взаєминам між усіма людьми. Глядачам дуже цікаво спостерігати за тим, що відбувається на сцені, і співставляти його зі своїм життям. З одного боку, це своєрідна знахідка, а з іншого – підказка людині, як поводити себе в тій чи іншій ситуації.
– Як ви прийшли у модельний бізнес, адже це мрія ледь не кожної дівчини?
– Це трапилося ще в 13 років. Взяла участь у конкурсі „Міс Україна-Захід-1998”, де завоювала титул „Міс глядацьких симпатій”. І так поступово увійшла у модельний бізнес, почала їздити до Києва. А в 11 класі, коли заговорили про подальшу долю, вирішила вступати до Університету культури, щоб паралельно у мене була можливість займатися ще якоюсь справою. Не ставила перед собою завдання стати відомою і популярною, просто робила те, що мені подобалося, і отримувала від цього задоволення.
– Чи батьки не боялися відпускати вас працювати моделлю?
– Модельний бізнес, як і будь-який інший, має свої правила, проблеми, що треба вирішувати. Від чогось, звичайно, потрібно відмовлятися. Сюди дівчата потрапляють у досить юному віці, і не всі можуть впоратися, правильно вийти з тієї чи іншої ситуації. Мені пощастило, що поруч були батьки, і я їм за це вдячна.
– Ви єдина донька у сім’ї, і батьки, мабуть, вас дуже люблять. А як вони вас виховували? Чи обходилося без конфліктів, як це традиційно буває між батьками та дітьми?
– Звичайно, що без конфліктів не обходилося, вони були й часом навіть сьогодні виникають. Але найцінніше в наших стосунках те, що ми одне одного поважаємо. Я прислухалася і прислухаюся до думки батьків. Вважаю, що вони мене добре виховали, і хотіла б, аби моя дитина була так само вихована, щоб вона до мене ставилась так, як я ставлюся до своїх тата і мами. Дуже люблю батьків, ціную і поважаю їх, і це – навзаєм. Щодо виховання, то тато був суворішим, а мама робила певні „поблажки”. До речі, якби тільки вона мене виховувала, то я, певно, виросла б іншою людиною. І тут велику роль відіграв саме батько, який, з одного боку, багато дозволяв, а з іншого – тримав усе під контролем. Така модель виховання, мені здається, є найоптимальнішою у спілкуванні з дитиною.
– Ви були слухняною донькою? Вас відпускали на дискотеки, вечірки, вам довіряли?
– Вперше на велику міську дискотеку (шкільні не рахую) мене відпустили у 9 класі. Батьки мені довіряли, але вдома я повинна була бути не пізніше 23-ї. Тато приїжджав щоразу за мною, але зупинявся десь за рогом, аби мої друзі не бачили, а я й не соромилася того, що така несамостійна. Тато розумів мене, довіряв, але при цьому опікувався мною.
– Перше кохання пам’ятаєте?
– Це був хлопець, старший від мене на два роки: футболіст, поет, відмінник, показний, на нього задивлялися дівчата з усієї школи. Батьки не втручалися у наші стосунки. Але коли я захотіла, щоб ці відносини переросли в статус „хлопець-дівчина”, а не просто „друзі”, то батьки, особливо тато, були проти. Пам’ятаю, батько мені тоді сказав, що цього не варто робити, але при цьому нічого не забороняв. Я прислухалася до його думки і зараз, з плином часу, розумію, що він був правий.
– А яким ви собі в юності уявляли коханого чоловіка, якими рисами він повинен був володіти, і чи змінилися з часом, з дорослішанням, ці уявлення?
– Та ні, уявлення практично не змінилися. Мені й досі подобається, коли людина активна у житті, коли вона лідер, як і я. Але хочеться, щоб біля мене була сильна всебічно розвинена особистість, до якої я прислухатимуся, в якої вчитимусь.
– В одному з інтерв’ю ви сказали, що до штампу в паспорті ставитеся тільки як до правового захисту дитини, тобто, це для вас не дуже суттєвий момент. А що для вас є важливим у стосунках із чоловіком?
– Офіційна реєстрація стосунків – це,звичайно, важливо. Але не менш важливим є життєвий стаж, отриманий у цивільному шлюбі, адже протягом цього часу можна зрозуміти, добре тобі з цією людиною чи ні. Однак коли заходить мова про дитину, то звичайно треба йти до РАЦСу.
– Перед багатьма жінками з часом постає дилема: робота чи сім’я, кар’єра чи виховання дітей. Чи готові ви з народженням дитини на деякий час залишити телебачення, кіно, модельний бізнес і піти у декрет?
– Зрозуміло, що мені важко зараз про це говорити. Ніколи нікого не засуджую, кожен обирає той шлях, який його влаштовує, але, думаю, що мені захочеться побути з дитиною, приділити їй більше часу й уваги. Я не зарікаюся, що буду сидіти вдома і весь час проводитиму тільки з малям, але принаймні перші два роки хотілося б.
– У вас багато справ, багато захоплень, чи вистачає на все часу і чи залишається щось на себе та на особисте життя?
– Мені страшенно пощастило, бо моя робота – це і моє захоплення, я займаюся тим, що мені до душі. До речі, саме тато завжди говорив мені, щоб я обирала у житті те, що мені до вподоби, що мені цікаво. І коли я пробую щось нове, скажімо, як театр, то з головою поринаю у цю справу, вона мене захоплює, і я готова віддавати увесь час.
– Про що ви мрієте і яка вершина у вашому житті ще залишається нескореною?
– Сім’я. Кар’єра у мене стрімко іде вгору, мені все вдається, а сім’я – це ота наступна сходинка, ступивши на яку, відчую повну гармонію.
Розмовляла Тетяна Долішна
