Чи хотіли б ви зараз почитати лекції в Києво-Могилянській академії?

Справа в тому, що десять років тому я справді читала там лекції.

27 листопада 2004 року, коли вийшли студенти Могилянки, я поїхала туди, бо подумала, як їм будуть руки крутити, то нехай я буду вже з ними. І більше я не знаю, як там. Щось змінилося в Києво-Могилянській академії, що є таке питання? Ставлення у мене до неї завжди поважне.

Я читала у них лекцію «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала» десять років тому. Проминуло десять років, і я побачила: гуманітарної аури нації як не було, так і немає, і ніхто до цього не прислухався. У головного дзеркала уже не дефект є, а головне дзеркало підмінене, і маємо таку країну, як ми маємо.

А яка зараз Могилянка? Я думаю, що вона розвивається в тому напрямку, в якому треба. Якісь до мене чутки доходять. Але чуткам я ніколи не вірю. Я вірю в те, що бачу, в чому я переконана. Бажаю Києво-Могилянській академії залишатися такою ж поважною установою, якою вона починалася.

Творча інтелігенція має об’єднатися, щоб служити нам «путєводним маяком»?

Коли ми разом, ми маємо такий захист, таку ауру над собою. А потім кожен йде в своє життя, і буває періодами дуже важко. Художня інтелігенція, будь-яка людина потребує свого кола. І якби були ці кола і вони об’єднувалися, то була б дуже гарна у нас ситуація. Але це не так просто.

Ви пишете, що треба бути «путєводним» чимось. Знаєте, самопризначатися не треба. Бо так об’єднаємося і оголосимо себе «путєводною звєздою», а люди візьмуть і не сприймуть.

Ви ж знаєте, багато політиків оголошують себе то тим, то тим, то тим. Люди, вони або сприймають, або не сприймають. І я думаю, що дуже треба себе контролювати, щоб часом не зробити чогось такого, що людям буде це не цікаво. Треба дуже слухати людей, а не призначати себе «путєводною звєздою».

З першою половиною я згідна. Так, треба об’єднуватися. Бо я, наприклад, абсолютно… одна. Хоча б з вами. Тому що я ні в яких об’єднаннях не перебуваю. Я вийшла зі спілки письменників, і вони навіть не дивляться в мій бік. Але мені краще. Через що? Бо я з вами.

Чому в романі «Записки українського самашедшого» більше про 2000-й рік, ніж про 2004-й?

Річ в тому, що коли пишеш, це не означає, що ти логічно все вибираєш, – цьому надаєш більшого значення, а цьому меншого. У мене залишилися стоси моїх… не чернеток, а записів. Головне було зрозуміти, що я хочу сказати, а як я буду підбирати – воно саме підбереться. Цей роман писався за принципом сутності, щоб не було переобтяження. Якщо я хотіла написати роман – перехід з двадцятого століття в двадцять перше, а це ж третє тисячоліття, – я повинна була для себе дослідити кожен день, кожен тиждень, кожен місяць, кожну хвилину. Я хотіла побачити, що у світі робиться одночасно. А потім виявилося, що в мене так багато матеріалу і мені потрібно побачити все очима мого героя. От, що я відібрала, те й залишила.

У мене є внутрішній ритм, який мені підказав: хай це буде як завгодно цікаво кожному з вас. Коли подій дуже багато, людина втомлюється, увага, напруження може впасти, і людина не потягне піднятися. Я її писала легко. Я хотіла, щоб читач розсміявся нарешті. Скільки ми будемо працювати на негативному полі?

А щодо того, чому я приділила більше значення і місця подіям 2000-го року, ніж 2004-го? То я сама визначаю, яким подіям надавати перевагу. Мені пишеться твір, який я чую, який мене отак «витріпав», і я не можу «там» написати більше, а «там» – менше. Врахуйте, що там, де менше, воно гостріше сприймається, від того, де більше.

Чому саме 2000-го і навіть останнього місяця цього року? Ми підходили до 21 століття. Як ми підходили? Людство препогано увійшло в третє тисячоліття, і я повинна була звернути на це увагу. А відносно 2004-го року, можна було багато писати, я скільки хотіла, стільки й написала.

В залі знаходяться представники мусульман України. Слухаючи вас, переконалися, що перекладати вас на арабську чи фарсі немає потреби. Вас потрібно читати тільки українською. Ми вивчаємо українську мову на ваших творах і думаємо – це вища хвала вам і вашій творчості. Хай буде соромно всім тим, хто не любить Україну.

Я думаю, що ми так від душі зааплодували мусульманам України. Я дуже рада, що мене почули мусульмани України. Я сподіваюся, що мене почула Україна.

Розумієте, насамперед треба поважати іншого. Ну, так я влаштована. І в цьому романі описані події з цією жахливою іракською війною. І що ж тепер робити? А не треба було лізти туди. Я стежила за кожним днем тоді, за кожною подією. І коли почула, що там стріляють по мечеті, то написала: «Я не політик, але нікому б не радила стріляти по чужих мечетях, як і по костьолах, по церквах». Взагалі, треба поважати один одного, тоді в нас буде суспільство, як Сонце. Ми нарешті можемо це створити?!

Як виховувати дітей? Як прищепити їм любов до мови, культури? Як переконати молодь не їхати з України?

Як переконати молодь не їхати з України? Дати їм тут достойне життя. Щоб вони могли працювати, щоб їх поважали. Це найстрашніша проблема наша.

З початком Незалежності молодь же поїхала, і молодь яка: талановита, кваліфікована. Інші ж країни не дурні, вони знають, що треба приймати талановитих людей. Виїжджали цілі курси технарів (через що і герой мій програміст) .

Ви самі знаєте, що нам щодня говорять. От увімкніть радіо зранку, коли п’єте каву, ввечері – телевізор. Вам скажуть: пенсії те, пенсії се, знову пенсії заплатили. Як на мене, старих людей треба поважати, треба дати їм можливість достойно жити, пенсії їм треба платити. Але думати, насамперед, треба про молодь. Тому, що це майбутнє.

А то бачу, що в цій країні основна проблема – це старі люди, і як би то стягнутися, щоб їм проплатити пенсії. Це дуже соромно. Пенсії треба платити нормально, тихо, бо ті люди доробилися.

Уже зараз на 9 пенсіонерів 10 працюючих людей. І це без того, щоб влада наша вдумалася, а що ж то вийшло? А вийшло те, що виїхали люди молодого віку, кваліфіковані. Вони працюють за кордоном на інші держави. А ті, що наші працюючі, половина з них вже теж наближається до пенсії. Значить, тоді вже буде на 5 працюючих 12 пенсіонерів, потім – на 5 працюючих 20 пенсіонерів. А молодь? Як її переконувати, щоб вона не їхала? Щоб вона йшла на барикади боротися, чи як?! Ви розумієте, що це страшна проблема! А боротися треба. Треба форми боротьби мати. Але ж у нас вже 20 років виховують молодь, що їй патріотизму не треба, нічого не треба. І цей пофігізм, який розвинувся за ці роки, дає можливість їхати молоді не озираючись. А дехто озирається.

Я вам розкажу про ще одного члена нашої людської опозиції. Приходив до мене додому майстер, – звичайний майстер, по дому щось робив. Хлопець молодий, років 27-28, синочок у нього, і він нікуди не хоче виїжджати. І він раптом сказав, коли мова зайшла на ці теми, і я його питала, чи не хоче він поїхати звідси: «Они умертвляют страну!» Оце тим, що молодь виїжджає, а влада таку турботу виявляє тільки до пенсіонерів, а думає, не дивлячись в корінь. «Они умертвляют страну!»  Треба її рятувати.

Прагнення свободи, козацький дух чоловіків цієї країни – це тільки легенда?

Були такі ситуації в Україні, там, де чоловік терпить, – він же не може бути слабким в очах жінки. Жінка чекає, що він вибухне, і каже: «Мені соромно за мужчин моєї нації, не можу дивитися на мужчин. Вони можуть схопитися за голову, за серце, за кишеню, за матню, але ніколи не вхопляться за зброю». Це моя героїня сказала правду.

Коли почалася Помаранчева революція, мужчини показали себе якнайкращим чином. Тоді я була рада визнати, що ці слова я можу забрати назад. В нас уже справжні мужчини, ці хлопці уже здатні боротися за Україну.

Але пройшов час, довели ми до сьогоднішнього дня. Так, дружина мого героя може повторити ці слова.

Довженко написав «Україну в вогні», а нам треба писати «Україну в багні».

Привид ходить по Україні – привид шовінізму, не тільки по відношенню до українців – по відношенню до всіх народів. Треба це припиняти.

От і настав наш день гніву. Лінію оборони тримають живі.