Людина повинна бути патріотом власного прізвища, родини, вузу, міста, і ніхто в неї це забрати не зможе, – наголошує Сергій Ілліч Юрій – доктор економічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, дійсний член (академік) Академії економічних наук України, дійсний член Української академії економічної кібернетики, почесний професор Міжнародного Віденського університету, голова науково-координаційної ради Західного наукового центру НАН України і МОН України у Тернопільській області, ректор Тернопільського національного економічного університету.

У Тернополі вже давно побутує думка, що наше місто – студентське. Чи це так насправді?

– Безперечно, адже якщо ще нещодавно тут працювали гігантські підприємства, то тепер залишилися лише потужні навчальні заклади. Саме вони певною мірою перебрали на себе їх роль і впливають на життя міста, формують його обличчя.

А ж яке те обличчя?

– Сьогодення диктують гроші, і саме під цей диктат вирішуються питання завтрашнього дня. Відтак, з’являються нові бари, ресторани, нічні клуби. Тобто, те, що приносить гроші. А де ж палаци спорту, клуби за інтересами для молоді, адже молодіжна політика повинна бути спрямована на майбутнє, навіть не на день нинішній. Тому у вищих навчальних закладах і вирішують, чого потребує молода людина не тільки в їхніх стінах, а й поза ними. Університети випереджають ті потреби, які можуть постати у майбутньому в місті. І все це для того, аби продемонструвати, на що здатна молодь. І коли нині схибимо ми, викладачі, то завтра, на жаль, доведеться розширювати спецколонії.

Зазвичай, старше покоління нарікає на молодь. Кажуть, що, окрім цигарки й пива, вони нічого не знають. Ви постійно спілкуєтесь з юнаками та дівчатами. Які вони?

– Чудові. Бачу, що є студенти, які живуть років на десять-двадцять попереду свого часу. Вони інформовані, обізнані, ерудовані, знають, як поводитися в тій чи іншій ситуації. А ми, люди з досвідом, можемо їм показати, що не все так гладко, що в житті існують ризики, і намагаємося їх мінімізувати, – хоча б, принаймні, даючи гуртожитки, новітню літературу, передові технології, можливість поїхати за кордон тощо. І особисто як керівник вузу я намагаюся не відставати від молоді, бо розумію, що, аби спілкуватися з нею на рівні, варто хоча б добре комп’ютером користуватися й оволодіти іноземною мовою.

Чи місто й громада цікавляться вами?

– Ми – могутні фінансово, організаційно й інтелектуально. З нами рахуються в місті, а тому завжди охоче відкриваємо двері владі, приймаємо лідерів партій, дискутуємо, пропонуємо себе навіть, так званим, агресивним менеджментом. А як нас використовують, – це вже інша справа. Влада – капризна дама, і чим вона є вищою, тим частіше каже, що все знає, й слухати вже нікого не хоче. І це її найслабше місце, адже якщо нарешті прислухається й почує, то вже зовсім інші рішення прийматиме. Вважаю, що коли перший оступиться на п’ять сантиметрів, то останній – на метр. Тим, хто при владі, варто про це пам’ятати.

А яким би мало бути наше молодіжне місто?

– Взірцем у плані молодіжної політики. А для цього треба відкривати дискусійні й туристичні клуби, спортивні заклади, варто запроваджувати обмін студентами з інших країнами. Але не так, щоб тільки наші студенти виїжджали, але й щоб до нас приїздили навчатися з Європи.

З вашого університету чимало студентів їздять за різними програмами на навчання. А чи повертаються?

– Якщо років вісім назад лише 10 відсотків студентів поверталося, то нині 90-95. Тішить, що багато наших випускників працюють за кордоном. Отже, ми даємо хорошу базу, бо вчитися не примушуємо, а прагнемо стимулювати молоду людину працювати самостійно.

Що найважливіше у вихованні молодої людини?

– Викоренити поняття „маси” й дати розуміння слова „я”. І поняття це має вкладатися такий зміст: я – патріот власного прізвища, родини, вузу, міста, і ніхто в мене цього не забере, у мене свої переконання, а не нав’язані кимось зверху чи збоку, я – хочу сьогодні, а не завтра чи післязавтра. Отож, саме виховання власного „я” – головне завдання кожного. Тільки таким чином зможемо розвиватися далі.

Сьогодні спостерігаємо, скажемо так, „перевиробництво” економістів, юристів, бухгалтерів…

– Це не перевиробництво. Хоча ринок праці й переповнений випускниками цих спеціальностей, але, як не прикро, професіоналів, які б зі студентської лави прийшли і взялися за роботу, немає. За Радянського Союзу попитом користувалися технічні професії – всі хотіли бути інженерами, бо це ж конструювання літаків, підводних човнів, ракет. З переходом до ринкової економіки, в 1990-х, всі захотіли бути економістами та юристами. І це викривлене бачення, бо ж не кожен має до цього нахили. Але є попит, і вузи формують пропозицію, хоч більшість теперішніх навчальних закладів не має ні науково-технічної бази, ні кваліфікованих викладачів.

Тернопіль для вас комфортне місто?

– Так, воно завжди мене приваблювало. Пригадую, коли вперше приїхав до Тернополя, а родом я з Буковини, то заблукав у місті. З автовокзалу на „Дружбу” тоді тільки один автобус ходив, а добиратися треба було через Центр. Та мені допомогли привітні та щирі люди. Власне, в цьому й полягає унікальність нашого міста: тут ніхто нікого не образить, коли ви звернетеся за допомогою. Отак приїхав сюди вступати до економічного. До слова, спершу це був філіал економічного факультету київського інституту народного господарства, потім – факультет, і лише з 1971 року став окремим інститутом. Я був з-поміж тих, хто першим вступив сюди.

Яким би мав бути Тернопіль завтра?

– Свого слова ще не сказала наша культура. Нині ми думаємо більше про хліб насущний, а треба про духовне й фізичне життя згадати, – повернутися до книжки, спорту. Мені пощастило бути у Ванкувері на Олімпійський іграх. Там на кожному кроці є спортивні заклади, і вони заповнені! А ввечері людей на вулиці майже не побачиш! Отже, держава створила своїм громадянам відповідні умови, а от чи будуть їх використовувати, це вже справа особисто кожного. До речі, у Чорткові в нашому філіалі ми відкриваємо сучасний спортивний комплекс, про який можуть мріяти не тільки в Тернополі, але й в інших великих містах України. І застосовувати його можна не тільки для спортивних змагань, але й для концертів чи презентацій. Головне – наповнити життям цю споруду. Трохи заздрю студентам, які матимуть такий гарний зал. Але й розумію, що все найкраще має бути саме для молоді, адже це – наше майбутнє.