Сьогодні державне свято – День Конституції України. 28 червня 1996 року Верховна Рада України прийняла нову Конституцію України – першу Конституцію незалежної української держави. Як пафосно говорять офіційні джерела, «прийняття конституції закріпило правові основи незалежної України, її суверенітет і територіальну цілісність і стало найважливішим кроком у забезпеченні прав людини та громадянина, сприяло подальшому підвищенню міжнародного авторитету України на світовій арені». Цьогоріч, у 2011-му, нашій Конституції виповнюється п’ятнадцять років. Як наша держава прожила цей період, що ще можна виправити, який прогноз на наступні п’ятнадцять років? Відповіді на ці та інші запитання ексклюзивно для «Тернопільської липи» дає відомий український політтехнолог, соціальний психолог, публіцист і письменник Олег Покальчук.

Якщо брати останні двадцять років як певний шматочок новітньої історії України, як ми розвивалися за цей час?

Зигзагом і в одній площині. У нас не було занепаду. Ми розтікаємося в ширину, але не ростемо вгору і не просідаємо вглиб. Наша держава й спроби її, які були раніше, створювалися за рахунок зовнішніх обставин. Якби не було лютневої революції в Росії, я сильно сумніваюся, що Грушевський із компанією зробили би те, що вони зробили. Коли руйнюється Річ Посполита і Велике Князівство Литовське, очевидно, починається процес самоорганізації на місцях. Це природний нормальний процес. І не було прецеденту (я не кажу про Магдебурзьке право і місцеве самоуправління, але про державу) державотворення на цій землі, який ішов би зсередини й розпихав би інших: десь «там» щось ставалося, і тоді, значить, «тут» стається. Руйнується, скажімо, Оттоманська Порта, відповідно, більше козаків з’являється на Січі, відповідно, плавні починають «буяти» українським духом. Тобто, не вони «туди» пішли, не захопили Трапезунд і турецький берег і не почали там жити, а навпаки.

Наше сучасне державотворення підходить під якісь нормальні, логікою пояснені закони?

Це – не державотворення! Це – процес імітації. У моїй книжці «Тремтячі еліти» розповідається про історію тубільців одного з островів у Тихому океані, які допомагали американцям будувати аеропорт під час Другої Світової війни. Так от, – війна закінчилася, американці полетіли додому, місцеві мешканці залишилися. Коли через кілька років якась експедиція їх знайшла, ці «лісові хлопці» повністю реконструювали аеродром: сплели із соломи літак, марширували по плацу з палицями, намалювавши собі на тілі уніформу. Тубільці вважали, що все, що робили американці, – це ритуал, в результаті якого чарівні залізні птахи прилітали і приносили їм їжу. Значить завдання – просто виконати цей ритуал. І от вони все це підгледіли, повторили, а літаки їжу не приносять! В психології такий тип соціальної девіації називається «культ карго». У нас є культ карго. Ми намагаємося імітувати європейський тип поведінки. Так само, як наші князі в період занепаду пробували імітувати скандинавський тип правління ранньої Київської Русі, не розуміючи, для чого воно і навіщо. Якщо ти назвеш себе князем і одягнеш шолом та мантію, від цього князем не станеш! Очевидно, щось потрібно інакше. Якщо ми підписуємо якісь документи про наші наміри інтегруватися в Європу, треба поцікавитися, чи та Європа є сьогодні. Ми інтегруємося в ту Європу, яка була п’ятдесят років тому, але її вже немає сьогодні! А ми прилучаємося до цінностей. Навпаки – ми є цінність, ми є Європа, ми є той тип поведінки, який, завдяки нашій архаїчності, як не дивно, ще зберігся! У нас немає політичної структури, немає держави, немає політичної нації. Але завдяки тому, що нас не встигла повністю «пожерти» цивілізація, як турки німців чи араби – французів, у нас збереглися основи того, що мусить і дасть нам, безумовно, основи, кістяк для творення держави. Тільки не треба нікого імітувати. Європа ніколи не знала, де ми знаходимося. Де знаходилася Київська Русь, вони поняття не мала, доки не встановилися сімейні стосунки між Скандинавією та київськими дівчатами і поки Київ не став предметом християнських інтриг між Візантією й Римом. Оце тоді Європа з’ясувала, що є Київ! Так само, оскільки Україна сьогодні є об’єктом інтриг між Росією, Америкою і Європою, то вона ще якось нами цікавиться.

Коли я кажу про наявність руху в площині, то не мається на увазі в оцінках «добре» чи «погано». Нам здається, що вертикальний рух – це добре, а вниз – погано. Ми рухалися в площині, отож, за рахунок цього, «законсервували» те, що нам ще придасться. Як, скажімо, американці свої нафтові свердловини в Техасі, – вони ж їх не розробляють, бережуть, а качають нафту із Саудівської Аравії. Так само ми. І наша енергетика залишається з нами! Ми можемо стати цікавими комусь тільки тоді, коли будемо сильними. Але подивіться на країни Вишеградської групи, на Східну Європу, яка, лише потрапивши у Євросоюз, зрозуміла, куди вона втрапила. І стали нормально «качати» свої права. Подивіться на Угорщину, яка почала встановлювати національні закони, захищаючи власні інтереси, на Польщу, Чехію і її президента Клауса – голову скептиків європейських. Це нормальна тенденція. Вони йшли нашим шляхом, потрапили туди і зрозуміли, що не зовсім «туди» потрапили, а тепер захищають свою ідентичність.

Як ми будемо далі розвиватися, можете зробити якісь прогнози на наступні двадцять років?

П’ятнадцять-двадцять років – дуже велика перспектива. Я думаю, що будуть серйозні катаклізми, які зараз вже починаються. Боюся, що вже цієї осені, навіть у вересні, нас чекають дуже сильні соціальні зміни.

А що ж нам робити, щоб знову не наступати на ті самі «граблі»?

Якщо ми хочемо щось досягти, повинні змінитися в національному характері. Треба зробити кілька серйозних операцій на самих собі, позбутися тих рис, які ми вважаємо колоритно національними, але які насправді і залишають нас тими самим полянами, до яких дуже зверхньо ставилися політичні еліти Київської Русі.

У Остапа Вишні є блискуча гумореска, яка називається «Чукрен». Не буду робити якісь відкриття, адже ці риси там перераховані: спізнивсь, забув, якось то воно буде, якби то знаття і так далі. Належать до них і наша необов’язковість, неконкретність, «не європейськість», якщо сумарно брати. Наша неслівність, мрійливість, яка в основі своїй візіонерством заміняє предметне бажання працювати. Наше небажання відповідальності і перекладання відповідальності на інших. Я ж звожу це до кількох рис більш гострих. Сукупно деякі з них «неполіткоректно» узагальнив би як такий собі політичний гомосексуалізм. Не в сенсі практик сексуальних, а сенсі відносності всього: а можна і так, і так можна… Багатовекторність, словом. Я не претендую в даному випадку на якесь розвішування ярликів, але здоровий консерватизм (чи не здоровий консерватизм, не суттєво) полягає в тому, що є точка відліку, де людина в якийсь бік розвивається, – кращий, гірший, але все одно певна динаміка простежується, те, що називається у філософії «етичний релятивізм»: коли, ну, можна по всякому – так добре, і так нормально, а ще якщо тобі від цього приємно (фінансово, не обов’язково фізично) взагалі чудово! Тому, повертаючись до сексу: якщо це приватна практика – це особиста справа кожної людини. Але якщо вона пропонується суспільству в якості основної політичної поведінки, то в мене виникає запитання: я меншість чи більшість, я хто? Мені кажуть, що це «добре». А можна, я сам виберу – і мої близькі, знайомі, рідні, мій народ, до якого я належу? Можна, ми самі зробимо вибір?!

В чому можна для нашої держави відшукати стимул для розвитку?

В Україні залишилась одна сильна емоція, навіть не емоція, – напевно, мотив, який може змусити перетворити наш народ в політичну націю. Звучить воно, напевно, дуже кровожерно, але це – енергія помсти, відплати. Я кажу не про адресну відплату комусь персонально. Енергія помсти – це коли вам уривається терпець жити так. І можливо, ви знайдете винних у цьому у вигляді самих себе, це теж було би дуже непогано. Таким шляхом пішли європейці свого часу. Можливо, вони «перебрали» в цьому після Другої Світової війни і разом з очищенням викинули багато чого свого національного, але це теж факт. Очевидно, немає мислячої людини в Україні, яка не хотіла би, можна назвати це справедливістю, а насправді, – бажання помсти за те, що ми живемо так. Абсолютно нормальне первинне базове поняття!

 

Розмовляла Олена Лайко.

Тернопільська Липа

Від admin