У сім’ї Растворових з Тернопільщини зростає 14 дітей

Коли чимало українських сімей відкладає народження дітей через низький матеріальний достаток чи успішну кар’єру, Олександр та Лілія Растворови завжди покладаються на волю Господню. В їхній сім’ї зростає 14 дітей.

У двоповерховому будинку Растворових лунає дитячий сміх та навкруги галас. Втім, у цьому сімействі панує злагода, любов та порядок. Чи планують Олександр та Лілія Растворови ще народжувати діточок, подружжя не зарікається. Адже діти, за словами чоловіка, – це найбільша радість та Боже благословення для батьків. Про свою велику родину розповів Олександр Растворов.

–    Чи припускали Ви колись, що будете виховувати 14 дітей ?

–    Про велику сім’ю я мріяв з дитинства, адже сам зростав у багатодітній родині. У моїх батьків було п’ятеро дітей. Тому я знав напевно: виховуватиму не менше, як п’ятірку діточок. Але Бог розпорядився інакше: подарував нам з дружиною 14 чад. Нині найстаршому синові Іванові вже виповнилось 20 років, а наймолодшому Даниїлові –  півроку. В нашій родині мати багато дітей – це звичне явище. Так, у родині сестри моєї дружини виховують п’ятеро дітей.

Спершу ми з дружиною хотіли, щоб була однакова кількість дівчаток та хлопців. Однак у нашій сім’ї перемогли чоловіки, яких є восьмеро.

–    Заради великої сім’ї довелося чимось пожертвувати?

–         Пожертвувати?…Це занадто гучно звучить. Все своє життя ми з дружиною присвятили дітям, але про це жодного разу не пошкодували. До їх народження ми з дружиною жили в Тернополі. Я працював столярем-паркетником, а дружина – техніком-монтажником. Коли почали народжуватись діти, нам з Лілею було важко справитись з матеріальними труднощами. Тому ми переїхали в село, що на Кременеччині, до дідуся та бабусі, котрі мене виховали. Тіснилися в малій хатині, але жили дружньо. Я працював в колгоспі трактористом, а згодом – помічником комбайнера. А дружина весь свій час займалася вихованням дітей. Відтак, вона вже 20 років перебуває у декретній відпустці. Бували в нашій родині і важкі часи, коли не було грошей навіть хліба купити. Аби подолати матеріальні проблеми сім’ї, я їздив на заробітки на Східну Україну. Однак проблеми з дітьми чи без них завжди є в житті, і з будь-якої ситуації завжди є вихід. Тому не треба впадати у відчай.

–         Нині вдалося владнати проблему з житлом?

–         – Після народження 10 дитини з цим питанням ми звернулися до місцевої влади. Це було наше перше звернення за допомогою до чиновників. Проте справа не відразу зрушила з місця. Ми три роки добивалися, аби нам дали помешкання. За цей час ми зібрали велику папку відмов. А в 2008 році влада нарешті дала нам двоповерховий будинок у селі Гаї Шевченківські. Там є сім кімнат. В кожній з них спить по кілька дітей. Звичайно, що хотілося б мати більший будинок і, щоб держава краще допомагала. Однак добре так, як є. Головне – аби всі були здорові.

–         Хто приносить в сім’ю основний дохід?

–         Нині я не працюю, оскільки допомагаю дружині по господарству. Зараз у нашій сім’ї заробляє лише син Іван. Він працює автослюсарем. Звичайно, що для великої сім’ї його заробітної плати не вистачає. Виживаємо ще за рахунок державної допомоги. Користуємося пільгами як багатодітна сім’я. А всі продукти споживаємо лише з городу, які вирощуємо лише для власного вжитку. Маємо сім гектарів землі, де сіємо все необхідне. Тому завжди молимо Бога за добрий врожай. Обробляємо землю разом з дітьми. Відтак, вони знають ціну власного хліба.

–         Як розпочинається день у Растворових?

–         Кожний день в нас проходить по-різному. Першими зранку встають старші дітки. Четверо з них – вже студенти, які здобувають освіту на державній формі навчання. Двоє дітей навчаються в технічному коледжі, а дівчата-близнюки –  в училищі №2. Інші є учнями тернопільської школи №28.

Сніданок для дітей готуємо разом з дружиною. Опісля, наші школярі добираються в школу пішки, автобусом або везу їх своїм стареньким «Жигулем». Інколи дітей підвозять сусіди. А от вечерю готуємо всім сімейством. Дівчатка, як майбутні господині, вже добре обізнані у справі куховарства. Вони смачно як варять, так і печуть. Допомагають і хлопці. Для них, як і для мене, не проблема й вареників наліпити. Бо в нашій сім’ї не знають таких слів, як «не хочу» і «не можу». Немає й поділу домашніх обов’язків на чоловічі і жіночі. Відтак, всі знають, що таке посуд помити, в будинку прибрати чи з малечею посидіти. За такими ж принципами мене виховували мої батьки, які сповідує тепер наша родина.

–         З дружиною зупинитись на 14 дітях…?

Наша сім’я живе за Біблійними законами. Тому скільки Бог пошле нам діток – стільки й виховуватимемо. Наперед не будемо загадувати.

Люди, які не можуть мати дітей, нині готові платити за них великі кошти. І навпаки –  ті, хто не бажає народжувати, платять за аборти чималі гроші. А для нас з дружиною діти – це велике радість і щастя. Інколи закрадається бажання пожити у власне задоволення. Втім, коли вся сім’я збирається за великим столом і чуєш дитячий сміх – серце радіє. Тоді розумію, що в цьому світі є заради кого жити.

Юля КВІТКА



Коментарі закриті.