Юрко Завадський. Ті, яким творити завтра

Тернопіль завтрашнього дня. Яким він постає в нашій уяві? Туристичний центр західного регіону України? А може, аграрний регіон з буряками та цукром? А от тернополянин Юрко Завадський вважає, що наше місто може стати Меккою для молодих батьків.

– Ви з’явилися на світ і виросли в Тернополі. Тут знайшли і реалізували себе. Яке воно ваше місто?

– Хотів би, щоб воно було кращим. Я його настільки не люблю, наскільки люблю. І страшенно ненавиджу, бо хочу зробити його кращим.

– А що саме прагнете змінити?

– Не коментуватиму тих сфер, до яких не маю стосунку і в яких не компетентний. Оскільки працюю в культурі, то бачу культурне життя і культурний потенціал, але не бачу можливостей його реалізації та допомоги з боку держави. Принаймні, держава не повинна перешкоджати. А в нас чомусь усі починання, особливо молодіжні, одразу рубаються під корінь. Звичайно, це проблема й особистих ініціатив, але коли молодь зустрічається з нерозумінням, то гаснуть будь-які іскорки бажання щось зробити. Хіба геть божевільні люди, як я, залишаються надалі працювати й розвивати культуру, опираючись на власні фінансові й інтелектуальні ресурси.

– Працюючи викладачем, доводиться постійно спілкуватися з молоддю. Чи важко їй реалізувати себе в Тернополі?

– Хотілося б вірити, що на молодь все-таки звертають увагу. Але щодня переконуюся: не можна сподіватися, що хтось прийде й подарує „золоті гори”. На щастя, в Тернополі є приватні заклади, власники яких дають можливість молоді щось робити і навіть частково фінансують ці потуги. Але найбільша проблема в тому, що свого часу молоді доступно пояснили, що вона нікому не потрібна. А старшим людям вигідно говорити, що нинішні юнаки й дівчата – нездалі. Це не так: немає поганих учнів, є погані вчителі; немає поганої парафії, є погані священики. Молодь виросте й покаже нам, чого ми її навчили, що ми їй дали.

– Як ви знайшли своє місце під сонцем у Тернополі? Чи виникало бажання виїхати звідси?

– Колись одна дуже авторитетна для мене особистість сказала: „Юрко, утікай звідси”. І в мене було безліч шансів це зробити. Після закінчення школи мав рекомендацію від голови спілки письменників України, тоді це був Юрій Мушкетик, для вступу на відділ літературної творчості університету імені Шевченка в Києві. Тоді я думав, вагався, зважав на всі „плюси” й „мінуси”, але чомусь дослухався до внутрішнього голосу. Зрозумів, що маю залишитися і реалізувати себе саме тут. Згодом закінчив філологічний факультет, україно-польський напрям, захистив дисертацію, і нині працюю в педагогічному університеті, керую літературною студією.

– Побутує думка, що культури як такої в Тернополі немає. Вона у Києві, Львові, деінде, тільки не в нас…

– Львів, як і Київ, „харчується” іншими регіонами. Всі провідні львівські й київські діячі культури – не зі Львова і не з Києва. Тернопіль після війни – то суцільна руїна. Таке ж творилося й твориться у наших головах. Ми маємо своє, просто не всі про це знають. Але якщо казатимемо, що культури немає, то її й не буде. Бо все є текст, як не смішно.

– Світло в кінці тунелю бачите?

– Треба перестати жалітися, що грошей нема, що смітять… От як нас вчать: чисто там, де не смітять. Неправда. Там, де комунальні служби працюють. Хтось бачив увечері Мюнхен? Там контейнерів для сміття під непотребом не видно. А вранці прокидаєшся, –ніде ні порошинки. Не потрібно розповідати казки, працювати треба. Місто – це організм, де кожен мешканець – окремий орган, а тому необхідно всім злагоджено виконувати власну роль.

– Тернопіль завтрашнього дня – ваші мрії, фантазії, побажання?

– Мені дуже подобається, коли бачу, скільки у місті матусь із візочками й вагітних жінок. А ще – студентів. Головна перспектива Тернополя – не газ, не нафта, не буряки, не цукор, а люди. І цей людський потенціал є. Хотів би, щоб Тернопіль став містом молоді. Щоб до нас навіть з інших областей народжувати приїжджали. Адже прекрасна екологія, сприятливі умови, ще тільки пологий новий треба збудувати (посміхається).

– І насамкінець, найяскравіший спогад про „файне місто”?

– Маю великий жаль за фонтаном, який був біля кафе „Сніжинка”. Мабуть, про нього вже й забули. В липні 1991 року там одна пані кольоровими олівцями написала мій портрет. Зберігаю його й досі…



Коментарі закриті.