«Мене кулі не беруть…» – так любив повторювати боєць 24-ї бригади Збройних Сил України 39-річний Василь Богоносюк з позивним «Кілер». Та одного разу він пішов на пост і… більше не повернувся. Вже й минуло 40 днів, як нашого земляка, уродженця села Васильківці Чортківського району поховали на батьківщині…
Василь воював у самісінькому пеклі, за два кілометри від Донецька. Його позиція була біля села Олександрівка Мар’їнського району. Зліва над нею нависає величезний терикон, який військові називають «крокодилом». На ньому споруджені укріплення московських окупантів, з яких вони прострілюють Мар’їнку та околиці з важких кулеметів. За териконом розташована російська важка артилерія. Звідти часто гатять по наших військах і мирному населенню.
Прямо і праворуч від позиції Василя – шахта «Трудівська» та будинки мешканців Олександрівки. Ховаючись за будинками, московські бандити мають змогу підходити до наших бійців на відстань 50 метрів і вести ближній вогонь. Російські снайпери теж полюбляють цю місцину. Там є де заховатися.
Якби вдалося захопити цей терикон і населений пункт, можна було б контролювати всі території на підступах до Донецька. Контролювати їхню техніку і не давати росіянам наближатися до Мар’їнки. Але ніяка бригада не наважується зробити цей маневр без команди. А команди немає…
Тому ми досі перебуваємо в невигідному тактичному і територіальному становищі.
– Ми познайомилися з Василем більше року тому. Разом воювали у 128-й бригаді ЗСУ. Він був вправним гранатометником, завжди вміло прикривав роботу побратимів. Коли бригада виходила із зони бойових дій, ми подали рапорти на звільнення і підписали піврічний контракт із 24 бригадою ЗСУ, яка заступила на позиції в Мар’їнці на початку 2019 року, – пригадує «Монах».
У перші дні перебування там друзів послали в розвідку. Ще по дорозі почали домовлятися. «Василю, ти ж знаєш, що я живим ворогам не здамся, а тому, якщо не приведи Господи… ти змушений будеш щось робити», – попереджав «Монах». Богоносюк же безпорадно відповідав: «Я не зможу вистрілити у тебе, якщо потрапиш у полон»… Тоді, на щастя, все обійшлося. Навіть вдалося відправити кілька окупантів у пекло.
– А наприкінці лютого 2019 року по наших позиціях близько тижня працював снайпер. Довго і чітко пристрілювався. Ніби чекав на Василя. І 20 лютого він зробив цей роковий постріл. Я уже ліг відпочивати після зміни, як мені повідомили, що потрібно бігти на пост. На місці побачив уже мертвого Василя. Куля зайшла йому з лівого боку в шию і вийшла через праве плече. Якось вдалося запустити його серце з допомогою медикаментів, перев’язав рану. При цьому довелося ще й відстрілюватися. Викликав підкріплення, медиків, і ми під кулями на маленькому возику доправили Василя до автомобіля. Та наступного ранку він таки помер у шпиталі.
До речі, в той момент, коли помер Василь, близько 3 години ранку до мене підійшов собака, хоча раніше ніколи такого не було. Він поклав голову на мої коліна і почав скавчати. Мій напарник чомусь сказав: «Подивися, це Василь прийшов»… У той момент на телефон надійшла СМСка, що мій друг уже мертвий…
У Василя був позивний «Кілер», і він завжди жартував, що його кулі не беруть. Помилився. Як і я. Бо коли ми зайшли в Мар’їнку, я пообіцяв, що всі повернемось додому.
Василь воював за перемогу над окупантами, а після війни мріяв працювати на своїй землі: садити дерева, сіяти і збирати хліб. Ми тепер зобов’язані помститися за Василя, за кожного вбитого росіянами українця. І я наближаю цю перемогу кожного дня.
Дружина Василя, Оля, теж поділилася спогадами про чоловіка:
– Ми востаннє бачилися 21 січня. Він збирався у зону бойових дій, а я не хотіла відпускати його, боялася, щоб не вбили. Проте він був невблаганним, бо мав тверде переконання, що хтось мусить захищати Україну.
20 лютого я прокинулася дуже рано. Було неспокійно на душі. Після обіду зателефонувала Василю і ми з ним дуже довго розмовляли. Він розпитував про дітей, господарку. Нічого не віщувало біди. Це було близько 15 год., за годину до його загибелі. На завершення розмови Василь сказав, що передзвонить пізніше. Та більше я його не почула. Наступного дня прийшов брат і сказав, що мого Василя вбили…
Він був моєю опорою, захистом. Все трималося на ньому. Як тепер жити, не знаю. Він з 2015 року був на війні. Першого разу відслужив рік і три місяці. Потім підписував піврічні контракти з бригадами, які заступали на позиції.
У нас двоє дітей, вони хворіють. В однієї грижа, інша має задишку. Потрібно лягати в лікарню, а грошей на лікування немає. Уже минуло більше 40 днів з часу його загибелі, а ми не можемо отримати ніяких документів від 24 бригади. Відповідно, не можемо оформити пільги. Діти теж не отримують пенсії…
А в селі люди кажуть, що не треба було Василю іти на війну. Мовляв, повоював трохи і вистачає. А він рвався туди, до побратимів. Туди, де вирішувалася доля України. І був певен, що без нього вона не вирішиться…
Тернопільський волонтер Христина Феціца часто спілкувалася з Василем Богоносюком, допомагала йому та його родинні. Вона розповіла:
– Вперше ми познайомилися 30 грудня 2018 року. Він повертався додому після чергової ротації, а я везла йому допомогу – холодильник. Слава Богу, є
небайдужі люди, які допомагають сім’ям військових.
Коли Василь повернувся на передову, ми пересікалися там, часто спілкувалися. А десь за тиждень до загибелі він попросив мене про допомогу, а я не встигла знайти необхідну річ…
Він був справжнім українським воїном, для якого найважливішим було захистити Україну, всі її цінності, свою родину, яку він дуже любив і заради якої взяв до рук зброю. Василь ніколи не втікав від проблем. Якщо потрібно було працювати – то працював, а коли країна потребувала захисту, Василь як справжній чоловік, не роздумуючи, став у стрій її захисників.
Михайло УХМАН
Джерело: Свобода
