– Для чого ходити на вибори, – сказав мені якось один знайомий, – якщо мої кандидати все одно ніколи не перемагають.
– Звичайно, що не перемагають, – відповідаю йому ніжно. – Як вони можуть перемогти, якщо одного разу ти голосував за Дарта Вейдера, а другого – за Джорджа Буша, яких сам дописав ручкою і просто зіпсував бюлетені. А реальних людей із запропонованих кандидатів обирати не пробував?
– Реальних? – тягне задумливо, потираючи носа… – А чим Дарт Вейдер не реальний? У нього навіть партія була!
– Ага, – кажу ніжно-скептично, – Інтернет-партія! Реальніше й справді не буває. Хоча, з точки зору, що дехто «живе» в Інтернеті, а в реальність випливає, аби чаю зробити, то це правда. Та й цілі армії ботів, що тільки в Інтернеті й прописані, можна її повноправними членами вважати.
– Добре, – спокійно погоджується співрозмовник. – З Вейдером я помилявся. Але Джордж Буш! Колишній Президент США! Куди вже реальніше. І на той час, коли я за нього голосував, він якраз був вільним від президентських обов’язків.
– Ага, – ніжна скептичність з мого боку зашкалює. – Вільним! Але в Техасі!
– Гаразд, Техас й справді дещо далекий від нашої ментальності, – погоджується мій ковбой. – Але ж вибирати когось – це така відповідальність. Її ж треба на себе взяти. А я не готовий до прийняття таких важливих рішень!
– А ти спробуй, ти ж вже дорослий, – кажу ще ніжніше. – Взяти відповідальність – це не так вже й боляче.
– Це спочатку не боляче, – стає він на мить серйозним. – А потім як з цим жити?
– Жити! Це визначальне слово, – лагідна ніжність у моєму голосі набуває тривожно-загрозливих відтінків. – Бо це наше життя! І шансу повернутися назад, аби щось виправити, зняти ще один дубль, переписати з чорновика на чистовик, вирвати зіпсовану сторінку чи взяти новий зошит, ми, на жаль, не маємо.
– А як же Дарт Вейдер? – знову стає несерйозним мій співрозмовник.
– Дарт Вейдер! – намагаюсь залишатися і далі ніжно-спокійною. – Якщо не говорити про створених у нас «по приколу» Дартів Вейдерів, то справжній персонаж «Зоряних воєн», наскільки я пам’ятаю, таки перейшов у фіналі на Світлу Сторону…
– Перейшов, але відразу загинув, – з удаваним жахом в голосі не вгаває мій опонент.
– Але твій Дарт Вейдер, – продовжую суперечку, – просто кіногерой, і біографію йому пишуть сценаристи – просто автори, люди – з бурхливою фантазією, гарно розвиненою уявою і вмінням висловлювати письмово свої думки. Тим більше, у кіно з фіналом потім дуже легко викрутитись: якщо в останніх кадрах все погано, то завжди можливі сіквели, рімейки і навіть ребути. А у нас – життя.
– Так, життя, – він знову задумливо тре носа. – Доросле життя…
Олена Лайко
