Відомий гуморист, народний артист про майбутній ювілей, про естраду та театр, сім’ю та дітей, політику та жарти, і, звичайно ж, серйозно про сміх, – пише НОВА…

Поки ми «кавували» з паном Григорієм на одному із майданчиків у центрі міста, до мого співрозмовника підійшли-привіталися, мабуть, з добру сотню разів… Його тут знають усі — інакше і бути не може, бо він — «наше все»! Відомий гуморист, народний артист, на гуморесках якого виросло ціле покоління не лише тернополян, а й українців! І поговорити з ним завжди є про що: про майбутній ювілей, про естраду та театр, сім’ю та дітей, політику та жарти, і, звичайно ж, серйозно про сміх…

— Пане Григорію, то артистами, а ще й гумористами —  народжуються чи стають?

— Ну, ненароджений артистом не стане… (Сміється, — авт.) Щось має Бозя дати, а далі — «вйо»  вчитися, працювати, шукати.  Я пішов у гумор —  бо, може, то гумор у мені шукав собі дороги і вів мене нею… Це було однозначно моє, я змалку цього хотів. Я любив читати, у моєму рідному селі Констанція Борщівського району, на щастя, була чимала бібліотека. І от якось наша завбібліотекою (а я уже тоді «грішив» у школі виступами, — щось там читав, щось жартував, люди плескали і мене це окриляло) дала мені книжку з гуморесками, що їх читав геніальний артист Анатолій Паламаренко. І так воно мені «пішло»! А по тому уже й пішло-поїхало… (Сміється, — авт.) Закінчив Теребовлянське культосвітнє училище, згодом — студію Київського академічного драмтеатру ім. Івана Франка. Я, щоб ви знали, не просто «вар’ята грав»,  у мене в дипломі пише «актор драми», я у театрі різні — і серйозні, і смішні —  ролі грав.

— Батьки не відмовляли вас від «акторського хліба» — все-таки простий сільський хлопець, іти б коровам хвости крутити чи трактори розбирати…

— Спочатку було десь таке. Тато з мамою попитували злегенька: «А ти добре подумав за акторство? Може, будеш, як всі нормальні люди?» (Сміється, — авт.) Але насправді обоє мій вибір підтримали і завжди та у всьому мені допомагали. Найсмішніше було, коли я, закінчивши Теребовлянське училище культури, відбув службу в армії і вступив до студії Київського академічного драмтеатру ім. Івана Франка. І от я приїжджаю додому і кажу, так, мовляв, і так, їду в столицю вчитися… А бабця моя покійна питають: «То на кого ж ще вчитися?» —  «На артиста!» — гордо так їй відповідаю. «Тю, та на артиста ти вже в Трембовлі вчився, та скілько то можна? Йди вже щось роби!»  Батьки не знали акторської «кухні», може, того мене і підтримали. Зрештою,  я й сам тоді не знав про неї нічого —  може, якби знав, то так і не хотів би… (Сміється, — авт.) Мені здавалося, що життя артиста —  це суцільні овації та квіти, популярність. А це важка, виснажуюча праця! Коли я вчився у студії театру ім. Франка, моя покійна мама писала мені листи, і в них в адресі —  не «театр Франка», а «кінотеатр Франка» — бо не знала різниці між тим і іншим, знала тільки мозольну працю… Але я,  хлопець з села, де тільки початкова школа — «три кляси», простий, без «плечей» чи помічників, мав більший, ніж інші, стимул чогось добитися,  довести собі і всім, що я можу… Я і доводив: на сцені театру, а згодом уже просто — на сцені.  Бо у театрі як? У тебе є партнер, декорації, на тебе «працюють» режисер, балетмейстер, цілий оркестр з диригентом… А на естраді на сцену ти виходиш «голий» —  ти сам-один, і ти повинен тримати глядача — своїм текстом, своїм талантом, своєю харизмою…  Це важко, але водночас дуже захопливо та надихаюче. Якщо ти уже на це «підсів», то ні на що інше не проміняєш нізащо! Тим більше гумор — штука така тонка і мінлива, треба постійно шукати щось, що резонуватиме з твоїм слухачем, щось, що буде їм цікавим, те, про що вони говорять на кухнях, в маршрутках, при каві…

— А давайте серйозно — про сміх… Гумор за останніх кілька десятків років змінився?

— Надзвичайно змінився! Тут теж є своя мода, свої «тренди»… А якщо врахувати ще й той факт, що змінилося суспільство, смаки людей…   Нині гумор став дуже заполітизованим. Колись такого не було. Це, як кажуть, палиця «о двох кінцях». З одного боку, це добре —  ми нині можемо над політиками пожартувати-посміятися.  З іншого — мені найбільше хочеться, аби після мого виступу люди, виходячи із зали, казали: ви знаєте, сміх сміхом, але ж він правду каже…  А може, ми б могли по-іншому, краще, людяніше якось жити — міняти себе у побуті, у ставленні один до одного… Світ зараз злий: ви ж озирніться на вулиці: усі біжать, в руках гаджети, в очах — грошові знаки, ніхто не усміхається… Тому я стараюся це  скрашувати —  аби люди бодай на годинку-півтори відволіклися від своїх проблем. Жартувати нині і важче, і легше. З одного боку, немає проблеми «як мені пробитися на сцену»? Закинув відео в інтернет – і все, наступного дня ти зірка! А з іншого боку, публіка нині бачила так багато всякого-різного, що її здивувати ой, як важко…

— Як, будучи гумористом, не стати заручником свого амплуа – щоб кожен стрічний не просив: «Ну, давай, пожартуй…»

— Я в таких випадках кажу: я сьогодні вихідний… (Сміється, — авт.) Насправді я відокремлюю роботу і «світське життя».  Я звичайна жива людина, у якої бувають свої проблеми і негаразди, і настрій не завжди «на всі сто»… А люди звикли, що ти маєш бути завжди в тонусі.   Але я ніколи не нарікаю на життя – я добре живу! Не «круто», як тепер кажуть, але загалом добре. Маю сім’ю, дітей, онука Артемчика — це узагалі космос!

— Що б відповіла пані Оля на запитання, чи важко бути дружиною артиста?

— Відповіла б, що дуже важко! Бо я дуже прикрий.  (Сміється, — авт.) Я вдома не хочу жартувати… Я люблю тишу, спокій, сховатися у своїй «мушлі»…  Сідаю собі у кабінеті, п’ю каву, щось думаю, щось пишу…  Після виступів, концертів, корпоративів приїжджаю втомлений, виснажений… Я дуже «дотошний», вимогливий до себе, тому рідко буваю собою задоволений. Буду у голові прокручувати виступ ще по сто разів, аналізувати, думати — ось тут можна було так зіграти, а тут по-іншому. Тому вдома хочу розслабитися. Люблю вишивати, а найбільше —  ікони, вони мені легко ідуть… Нині, правда, на вишивання часу не  вистачає, але відбуду ювілейний концерт, то уже сяду за вишиття.  Я не з тих, хто не знає, де в хаті ложки-виделки: можу сам по продукти в магазин сходити і навіть зготувати.  Дружина рецепту моїх фірмових налисників донині не знає – у мене мають бути свої «фішки»!

— А ваші діти не хотіли піти слідами батька?

— Такі думки у них були, але я їх, хвалити Бога, вчасно відмовив… (Сміється, — авт.) Донечка Таня  танцювала в «Альянсі», була гарною ведучою, дуже гарне почуття гумору у сина Тараса.  Вони молодці, самі обрали свій шлях і самі всього добилися! Таня — стоматолог, у них з чоловіком, теж стоматологом, своя невеличка клініка – «Клініка Мельників», де вони, як я  кажу, роблять євроремонти зубів… До них пацієнти приїжджають і з Італії, і з Америки…  Син Тарас також вивчився на стоматолога, але тяжіє більше до комп’ютерної справи  — йому це подобається, а ще він дуже добре знає англійську. Я своїми дітьми страшенно пишаюся і  радий, що у них так усе склалося.

— Ви узагалі з молодим поколінням на «короткій нозі» — оно, і в тернопільській «Лізі Сміху» за тренера молодим командам… 

— Мене коли у «Лігу Сміху» запросили бути тренером, я, не вагаючись, погодився. Мені цікаво з молодими.  От, наприклад, я був тренером команди «Загорецька Людмила Степанівна» — вони ж умнєйші пацани, з ними було дуже цікаво працювати. Ми збиралися, разом пропрацьовували сценки. Тішуся, що вони «прогриміли» на всю Україну!  Тішуся, що вони приїдуть до мене на бенефіс і що буде таке поєднання різних поколінь: приїде Анатолій Несторович Паламаренко, мій «учитель» з дитинства, мої добрі друзі, з якими ми ішли разом по життю — Іван Попович, Степан Гіга, Ігор Яснюк. Буде наш мегаталановитий співак і композитор  Андрій Підлужний, Вася Гуцул, мої колеги-гумористи, дуже багато усіх… 4 квітня, палац «Березіль»: тернополяни, сам іду і вас запрошую!  Я не хочу, щоб це був просто концерт чи щоб виходили і мені дифірамби співали. Я того не люблю. Це я не собі свято роблю, а, навпаки,   роблю свій день народження святом для людей.

— І про день народження та круглу дату: третього квітня вам буде «уже» 60  чи «ще» 60?

— Мені ще навіть не 60! То хіба колись здавалося, що у шістдесят — вже в музей! (Сміється, — авт.)  Чи люди нині помолодшали, чи то я так себе почуваю, але от мені скоро 60, пенсійний вік, а я ще «двіжую», з молодняком скачу на сцені, вони зі мною жартують-зачіпають, я там у них в одній зі сценок і без штанів бігаю… (Сміється, — авт.) Хлопці зізнавалися, що довго не знали, як до мене з таким «пікантним» проханням підступитися. Я їм на це  — ну це сцена, тут робиш усе, що диктують закони жанру… Так що за відчуттями мені десь 34. Якщо ж без жартів, то дякую Богу, що зміг  дожити до таких років  і бути в професії.  Я за віком і статусом уже ніби й Григорій Миронович, а на сцені все одно — Гриць Драпак! Я щасливий…