Кожна людина має своє погляди на оточуючі речі. На День Валентина також. І висловлювати їх має повне право. Ось, наприклад, що з приводу цього свята вдалося зовсім випадково, ненавмисне, прочитати в щоденнику однієї надзвичайно впевненої у собі, дещо колючої, але в душі – романтичної особи. Хоча чому у щоденнику?! Давайте краще припустимо, що вона, ця леді, просто описувала, як проходив якось День Закоханих, у своїх постах в соцмережах…
«…Не встигнеш оглянутись, а вже знову День Валентина. Здається, не було ні весни, ні літа, ні осені, і навіть новорічні веселощі якось зблідли напередодні цього свята, яке незрозуміло звідки взялося у нас. Історично жодних обгрунтувань для його появи. Одні тільки припущення. Тим більше у нас, на нашому слов’янському грунті!
Не зрозуміло й те, чому з нагоди цього свята на оточуючих нападає ажіотаж: крамниці, офіси прикрашені сердечками та кульками, якимись стрічками, на кожному кроці валентинівські акції і передсвяткові знижки. Всі, наче під впливом невідомого науці вірусу, купують подарунки і придумують різноманітні сюрпризи. Хто взагалі винайшов це свято! Скільки років жили без Дня Закоханих і якось обходились. А тут, наче з неба звалилась на нас ця закордонна традиція з «валентинками», сердечками, поцілуйчиками та зізнаннями в коханні. А тепер вже назад дороги немає. Закохані усіх країн об’єднались у єдиному пориві святкувати, цілуватися, кохатися!
Добре, що мене це все не стосується. Я, як яскрава індивідуальність, не роблю те, що усі. І такі середньостатистичні свята не святкую. Хотілося сьогодні взагалі на роботу не йти – посидіти вдома, почитати книжку і уникнути цього загального божевілля в рожево-червоних тонах. Але що було сказати шефові, – що в мене алергія на червоний колір чи відраза до подій, коли всі чинять однаково? Отже, на роботу довелося таки піти…
На мобільний прийшло повідомлення «Вітаю з днем закоханих». Я знала, що так буде… А хто прислав?! Невже! Наш системний адміністратор. Ніколи не думала, що він звертає на мене увагу, завжди заклопотаний своїми платами, картами та моніторами. А оце взяв і привітав. Приємно, все-таки.
А це що за «есемеска»? «Нехай зірки кохання сяють від сьогодні лише для тебе». До речі, написав наш новенький агент із рекламного відділу. Нічого собі! І що відповідати на таке послання, – «Спасибі, і вам такого ж». Дурниці! Але якось відреагувати треба. Тим більше, я просто здивована, що він про мене згадав. Гаразд, напишу хоча б «Дякую за привітання».
А що це за букет квітів з’явився на столі у моєму кабінеті, варто було лише на хвилиночку вийти в бухгалтерію?! Червоні троянди! Це вже не смішно зовсім. Алергії у мене на троянди немає, але, все-таки, хто це здогадався так пожартувати. Ой, тут щось на листівочці написано, що до букету причіплена… Очам не вірю. Це шеф подарував! А побажання яке, – «Щоб цей день приніс ще багато приємних сюрпризів і несподіванок». Якби ці квіти були не від самого директора, я б подумала, що наді мною хтось просто знущається. Але ж троянди… Це так приємно… Тим більше, такі гарні… Треба шефові надіслати повідомлення з подякою на електронну пошту.
До речі, мені теж якийсь е-мейл прийшов. Наш колишній співробітник, який тепер працює в Києві, привітав з Днем Валентина. Буде зовсім негарно, якщо я йому не відповім. Напишу так: «Нехай закоханість завжди залишатиметься станом твоєї душі»…
Як дивно все-таки. Всі хто б не телефонував сьогодні в офіс, починає розмову зі святкового привітання. Нехай, можливо, це елементарна ввічливість, але приємно. І настрій якось піднімається. А я ще збиралася сьогодні на роботу не ходити…
До обіду якось час так швидко пролетів. Ще п’ятнадцять хвилин, і можна кудись піти пройтися. Але куди сьогодні виберешся?! Всі ж святкують. Закохані пари, однокурсники з одногрупниками, навіть школярі і ті, як мавпенята, – напевно, тільки першокласники ще у нас не граються в закоханих. Всі ж решта, – як один. Так і знала, – доведеться весь обід в офісі просидіти, бо довколишні кав’ярні та барчики забиті відвідувачами…
Вухам своїм не вірю, – шеф запрошує весь колектив до себе в кабінет!!! Доведеться піти…
Оце так день сьогодні! Директор у себе в офісі організував святкове вітання для всіх із шампанським, цукерками, апельсинами. На пляшках причіплені червоні стрічки, до люстр – кульки у вигляді сердечок, – не думала, що він у нас такий романтик…
Знову надійшло кілька повідомлень з вітаннями. Причому, пишуть давні подруги. А я чомусь думала, що тільки представники сильної половини повинні у День закоханих вітати. Але нічого, від жінок, як не дивно, теж приємно почути слова на кшталт «Нехай кохання завжди зігріває твоє серце». Правда, можна подумати, що воно в мене настільки холодне, та, гаразд, не буду вже до слів придиратися. Побажаю їм теж вічних і неземних почуттів…
А що це робить у нашому офісі цей чоловік з оберемком квітів!? Хто його пропустив сюди!? Я зараз охорону викличу! Я ж заборонила йому наближатися до мене! Я негайно телефоную до поліції, ні в МНС, – нехай обіллють його водою з брандспойту, щоб отямився. Ні, треба дзвонити на «швидку», – мені щось у серці коле!!! Що він робить, – опускається на коліна перед моїм комп’ютером?! Так він просто збожеволів, негайно викличте хтось лікаря!
Ні, здається все-таки, це він переді мною на коліна став. Дивно, пробачення просить, що рік тому не привітав мене з Днем Валентина. Досі не може собі пробачити, що ми посварилися на День закоханих, коли я надіслала йому повідомлення – привітання зі святом і вимогою більше ніколи до мене не дзвонити і не наближатися. Я ще тоді вимкнула свій мобільний і наступного дня змінила номер. А він, виявляється, цілий рік страждав, і ось тепер відважився зізнатися, що любить мене.
А я не страждала! А я не люблю! Та чого ж тоді треба було рік тому… Але, добре, це вже зараз не основне. Звичайно, я візьму квіти, а не викину їх у сміття. Звичайно, я піду сьогодні до ресторану, тим більше, що столик замовлено. Звичайно, я пробачила! Яке це, все-таки, чудове свято, – День Валентина!»
Олена Лайко «Тернопільська Липа»
