«Рано чи пізно кожна людина запитує себе: для чого я прийшла в цей світ? Що я залишу по собі? Чому саме мені так? Одні шукають відповіді, інші байдуже вдовольняються тим, що їм дарує життя. А воно настільки цікаве і настільки складне, дарує нам то приємні хвилини, то біль, то переживання, що ми рідко задумуємося над тим, що все у цьому світі взаємопов’язане і тісно переплітається. Але життя вчить падати й підійматися, падати й знову підійматися», — розповідає журналу «Порадник жіночий» Наталя Гоца, передає«СВІТUA».

З впертого хлопчиська — у відмінниці!

«Народилася я в старовинному містечку Зборів, у сім’ї вчителів. Я була четвертою. Первісток моїх батьків, Ярослав, пoмep від пнeвмoнії, яку в далекому 1951 році не вміли добре лікувати. Згодом тато чекав народження ще сина, а народжувалися дівчата, може, тому за духом і поведінкою я росла впертим хлопчиськом. У початкових класах не хотіла вчитися, бешкетувала, билaся, а ще відчувала, що мене не любить моя перша вчителька. І перша парта як покаpaння ніяк не допомагала їй мене перевиховати. Аж в четвертому класі, коли нас перевели на «всіх вчителів», я відчула себе маленькою людиною, впевненою у собі, і я з розбишаки стала відмінницею», — розповідає жінка.

Батьки-педагоги, пригадує пані Наталя, старалися з усіх сил дати донькам правильне виховання. Дві старші сестри навчалися у музичній школі, то й вона, повинна була грати складні гамми.

«А мені б на ковзанах покататися або чкурнути на озеро. Але треба, то треба, ходила й на бандуру, і на фортепіано. Але безрезультатно! Тільки танці й спорт мене задовольняли. Пригадую, яка була щаслива, коли нарешті виборола своє право займатися тим, що мені до душі — скелелазіння, спелеорієнтування — то було моє. Перші місця у змаганнях додавали сили й впевненості.

Одного разу тато сказав: «Ану, дівчата, хто буде вчитися вишивати? Кожна дівчина собі на весілля повинна вишити рушник сама!» Доки старші сестри думали, я взялася до роботи, і вчив мене класти хрестики саме тато. Тож я собі рушник весільний вишила, а як донечка підросла, то і їй. А синові на весілля вишила сорочку в далекій чужині. На самому весіллі її вручила, і ми, три сестри, ще й заспівали пісню, слова якої прийшли до мене, коли я її шила, а музику придумала середуща сестра. Тож усі таланти, які батько нам прививав, знадобилися! За роки чужини вишила 15 сорочок, а в цьому році закінчила в Італії курси й тепер творю ще й коралі», — веде далі жінка.

Кохання зі Зборова у львівському трамваї

«Думаю, кожна дівчина ще з дитинства думає: а якою я буду, коли виходитиму заміж? І яке воно, доросле життя? А доросле життя, то вже серйозна тема. Тут, як з музичних уроків, не утечеш ні на ковзанку, ні на річку. Пригадую, коли дівчиною не пішла на проводи в аpмію до свого хлопця, бо відчувала сеpцем — це не моє. І вже коли навчалася у Львівському університеті імені Івана Франка (де здобувала фах спеціаліста з механізованої обробки економічної інформації), на четвертому курсі мене знайшло моє кохання.

Я бігла з пар і на ходу застрибнула в трамвай. Ростом я маленька, тож підскочила, щоб вхопитися за верхню перекладину, і тут сильна рука накрила впевнено мою, я підвела очі й побачила два сині джерельця. Цього, Грузчика, як називали його всі друзі, я знала давно. Він з мого міста, вчився у нашій школі, на два роки старший. Ми разом їздили на змагання, навіть одного разу йшли в парі в печері Млинки і вибороли перше місце, він вчив мене кататися на ковзанах. І це все про мого теперішнього чоловіка — Володимира.

Тоді він повертався із свого місця служби, куди їздив за характеристикою, щоб вступати в медінститут, на цей раз вже втретє. А називали його друзі Грузчиком, бо, не вступивши, пішов працювати вантажником (грузчиком) на виробничий комбінат. Але таки згодом вступив і вивчився на лікаря і, хоч нині вже на пенсії, а й далі працює, бо казали його колеги — нам без нього ніяк!

Ми разом вже багато років. А тоді все було не таким безхмарним. Його батьки спершу не хотіли, щоб він одружувався зі мною. Але потім Володимир мені зізнався, що ще в школі знав, що я стану його дружиною. А я все життя дякувала своїй свекрусі за сина. І найцікавіше, що моя свекруха мала ім’я Наталя, я також Наталя, і Бог мені дав невістку Наталю. То я їй сказала: «Не кажи мені «мама», бо не я тебе наpoдила, не кремпуйся! Я хочу бути тобі такою свекрухою, яку мала я”.

Це нині молодим на весілля дарують хтозна-що, а тоді, в далекому 1980 році, ми відгуляли за позичені гроші, і потім все до копієчки віддали, зате світилися від щастя. І аж через два роки мені тато подарував швейну машинку, яка так мене рятувала. Часи були непрості, чоловік був студентом. Кожного ранку я намащувала смальцем дві скибки хліба, поверх кружальцями цибуля і все. Ми сім років жили з моїми батьками. Ще з нами жила старша сестра з чоловіком і середуща теж з чоловіком, і всі мали по двоє дітей. Усього — 14 душ у хаті!

Нашим батькам друзі, сусіди дивувалися — як можна так дружно жити, такою великою родиною? А ми жили, батьки все робили для того, щоб був мир і злагода: як до роботи, то всі гуртом, як до пісні чи коляди — то всією родиною!

1990-ті роки були не прості, то були роки на виживання. З роботи звільнилася сама, не витримувала натиску директора, що казав: «Кому не подобається — бери свій тризуб і викидай гній в колгоспі». І порятунок був — базар. Тернопіль від нас за 36 кілометрів, раненько — підйом, на візочок дві величезні сумки і до роботи. Щоб втриматися нам, приїжджим, треба було чергувати ночами, креслити кожен своє місце, і до приходу тернопільських ми вже всі мали товар розкладений на розкладачках. А потім з торбами додому.

Щастя, що діти вже біля зупинки чекали, щоб допомогти до гуртожитку, на четвертий поверх винести сумки. А як їздила за товаром за кордон, то Ростик і Олюня з торбами мене підміняли на базарі. Так змалку вчилися виживати.

Щоб збудувати хату, потрібні великі гроші. Але тепер я знаю на своїй власні шкірі, так, гроші потрібні, але коли є величезне бажання і сила волі, а ще й голова на плечах, то при Божій допомозі все робиться. Навпроти батькової хати мали розвалити старе приміщення міської ради, то батько пішов до голови й попросив дозволу обчистити цеглу й купити її. То був наш перший придбаний будівельний матеріал на майбутню хату — за 30 карбованців. А питання з місцем вирішилося саме собою. Недалеко вирішили будувати нову лікарню, а навпроти, через став, була хата батьків мого чоловіка, і поруч старезний величезний сад, ще дідусь Яків колись садив. Ближче до дороги все було залито водою і росла лепеха. І хлопці-водії, які вивозили землю, запропонували засипати той садок, щоб зробити файний город, захотіли бензин зекономити. Старі яблуньки, груші, сливи розсипались, як порох. І після того, як було насипано шар землі товщиною понад метр, його втрамбували. Вийшла ділянка на славу.

То тепер будуються за два-три роки. А ми самі копали фундамент, самі заливали. Тато зробив для мене і сестри спеціальні ноші на розчин. Нині маємо своє родинне гніздо, де двері завжди відчинені й для друзів, і для родини. Тато навчив нас змалку — ніхто з хати не має вийти непочастований.

Я працювала понад силу. За товаром їздила щотижня у Варшаву, тобто, ніч дороги, скупилися і назад, і далі підйом в 6 ранку, наготувати їжі для господарки, прополоти, насікти, запарити комбікорм, все вимішати — 40 літрів баняк. І на базар, після базару — городи і все решта. Неділя — та ж процедура. І так з дня у день, ні неділі, ні свята» — сповідається Наталя Гоца.

Важка нeдуга й непоправна втpaта

Важка фізична праця, емоційне перенапруження призвели до того, що жінка у досить молодому віці пережила мікpoінcульт. Peaнімація, лікарня, ліки. Лише вчасна допомога чоловіка-медика врятувала жінці життя і здоров’я.

«Життя біжить, ні — життя летить! Діти попідростали, як дати хліб у руки? Де набрати грошей на навчання? А син захотів бути, як тато — лікарем. Батько був проти, бо, по-перше, не було грошей, а по-друге, казав — важка і невдячна справа. Тоді я їм обидвом сказала, що буду траву гризти, але дам освіту ту, яку хоче моя дитина», — каже пані Наталя.

Їхати жінка планувала разом з подругою дитинства, що залишилася без засобів існування з малими дітьми на руках.

«Разом на візи чекали, мені нема (аж півроку минуло), а подрузі таке щастя — за місяць все готово. Кажу їй: «Не хвилюйся, дівчата тебе зустрінуть, а потім і мене будете стрічати!»

Відправила її, а сама вдома — робота, діти, справи. Працюю, а в голові думки одна одну наздоганяють — напевне, вони вже добралися до кордону. Ну стоять на кордоні 5, 6, 10 годин… Напевне, вже в Польщі. І так чекаю телефонного дзвінка, як домовилися.

А за декілька годин телефон задзвонив таки. У слухавці чую ніби якісь голоси, а він мовчить. Запитую, що сталося? Потім голосніше, а потім вже й кричу: «Що сталося?»

— «Немає»

— «Що — немає???»

— «Дівчат немає. Poзбилися. Була авapiя. Чоловік, що сидів попереду, і їх двоє, зaгинули на місці», — пригадує з розпукою жінка.

«Це був шoк. Я не знала, що робити. Як передати діточкам, старенькiй матусі моєї подруги стpaшну звістку про те, що сталося непоправне?

Пригадую, коли вже були готові документи, напередодні поїздки подруга щасливим голосом розповіла мені свій сон: «Мені приснилася велика і світла кімната, така сяюча. I я так зраділа, от поїду, зароблю грошей і куплю свою хату, десь недалеко коло вас, у рідному Зборові». Так, тепер вона має хату, світлу і сонячну. Високо в небесах», — говорить Наталя.

А мама подруги, тітка Ніна, перед відходом автобуса поклала доньці у кишеню листа і попросила прочитати його на місці, коли приїде. Так він і залишився непрочитаним. У ньому йшлося про те, щоб донька не хвилювалася за неї, щоб хоч згадувала. Мама з нею як слiд i не попрощалася, адже не думала і гадки не мала, що щось недобре трапиться не з нею, а з донькою. I Наталя планувала їхати разом з нею, якби одночасно візи отримали.

«Й пішли шукати долю мами»

Після пережитого: і хвоpоби, і смepті подруги, пані Наталя таки поїхала в Італію. Ніби недавно, ніби вчора, а вже минуло 15 років! Аж стpaшно уявити, третина життя без сім’ї, без дітей.

«Й пішли шукати долю мами. Самі у найми записались, у золоті клітки сховались, і тяжко нести, гірко відректись, О Боже, поможи спастись!», — пригадує пані Наталя свої вірші.

Зате тепер тато гордий, що син пішов по його стопах, та й школу добру пройшов поруч. У родині двоє анecтезіологів-peaніматологів рятують, допомагають людям. Не робота, а фронт суцільний, ні дня, ні ночі.

«Це до мене дійшло згодом, а раніше, коли молода була, постійно злилася, що чоловік не має часу мені допомагати ні на городі, ні в господарствi, ні в торгівлі. Пригадую, як одного разу вмовила, щоби поїхав з моїми товаришками у Варшаву, то поки він стеріг сумки, хтось штовхнув, щось запитав, і моя сумка «тю-тю на Воркутю», як любив казати мій тато. Вкрали!

Словом: хто народився повзати, літати не буде, як лікар — то не торгаш! А одного разу в Італії ми допомагали готувати обід у священика, бо приїхав владика Йосип Мілян. І заходить до нас на кухню владика і дякує за смачний обід: кладе руку на голову, благословляє і кожну запитує, звідкiля. Ось і я кажу, що зі Зборова. А вiн розповідає: «О, я Зборів пам’ятаю, бо стався якось випадок на дорозі, і нашого брата-монаха доправили у тамтешню лікарню. На життя надії було мало, всі молилися, а молоденький білявий лікар п’ять діб не відходив від нього, і диво — монах вижив». Я тихо шепочу: «То мій чоловік, Володимир». Владика поцілував мене. Тож треба, за 1 500 кілометрів, на чужині, через стільки років почути слова вдячності!

Донечка, моя доця Олюня – моя розрадниця, моя помічниця, моя щира і вірна подруга! Життя змусило її пекти хліб у свої 10 років, а коли навчалася в педагогічному університеті, то всю господарку тримала на своїх плечах. Нині має трьох козаків: 10-річного Олексія, 4-річного Костянтина і найменшенького, нашу потіху, Андрійка, якому лише 3 місяці. Мій тато навчив Олю пасічникувати, бо він пасічник iз 45-річним стажем. А дочка вже старших за себе виховує. У сина підростають дві донечки: Анастасії — 11 років, а Варварі — чотири.

Чи життя важке? Так, важке! Чи життя прекрасне? Так, прекрасне! Звiсно, випали різні випробовування, доля нас гартувала. Але і чужина нам була дана не просто так. Хтось тут відшукав ту вузеньку і тернисту дорогу, дорогу до Бога. Чимало жінок-заробітчан від дикої ностальгії почали писати вірші. Хто не відчув гіркоти заробленого хліба в чужині, не зрозуміє, через які випробування, приниження, нервові стреси ми пройшли. А я дякую Боговi за все-все», — резюмує Наталя Гоца.