Під час війни його контузили, через що зараз сильно не дочуває. Мою просьбу сфотографувати його я писав на нотатках в телефоні та показував йому. Так і спілкувались 15 хвилин, пише Про Те.

Після закінчення війни старшого брата і матір вбили радянські війська в 1945 році, через те що брат був воїном УПА. Хату спалили. Під час катувань братові на лобі вирізали тризуб і зробили розжареним клеймом шрами по всій голові. Івану ж під час катувань перебили ноги та дірявили п’яти.

Все життя пропрацював кравцем. Останні 10 років живе з внучкою в Тернополі. Через сильну глухуватість мені не вийшло дізнатись більше про життя пана Івана.

Пан Іван майже щодня сидить в центрі міста, навпроти Українського Дому «Перемога», де охочі можуть за невеличку благодійність зважитись на вагах. Люди дають по 2-5 гривень.

Я спеціально дав набагато більше, в знак вдячності за приділений час, але отримав відмову від пана Івана приймати таку суму грошей (можливо, людина не хотіла відчувати себе жебраком).

Через те я був змушений 10 раз підряд ставати на ваги, щоб показати, що Пан Іван справедливо заслужив кошти.

Коли я запитав скільки ж йому років, то не повірив своїм вухам – 94!

Дев’яносто чотири роки! Ніщо, окрім його виснажених очей, не підтверджувало його віку…

Таких, як пан Іван, в нашій країні мільйони. Ви їх бачите щодня, але не помічаєте. Вони живуть з вами в одному місті, під’їзді чи навіть являються членом вашої сім’ї.

Старість в нашій країні – це ганебна картина, через яку болить серце.
Невже людині потрібно пережити апокаліпсис, щоб її почали помічати та поважати?

Володимир СТУС