Лютий нарешті закінчив зиму. Найкоротший. Але вмілий. Зробив те, що довгим не вдавалося. Спромігсі.

Але його комплекс короткості всеодно за ним залишається. От, минув Вафлентина. А на другий день Стрітення. Перестали співати різдвяних пісень… О, ні!!! Знову згадалося! Ахаха… Не можу спинитися.

Все згадую, як на третій день різдвяних свят протестанти біля фабрики мееблів “Нова” робили якийсь концерт. З розвагами, піснями і конкурсами. От останнє призвело до такого казусу, що самі проповідники потім, певно, ходили до сповіді.

На конкурс покликали дітей на сцену. Поставили в коло і по черзі треба було заспівати рядок з різдвяної пісні. Хто не знає – залишає гру. Переможцю обіцяли приз (чупа-чупс).

І от, зазвучали “Нова радість стала”, ” Бог Предвічний”, “Добрий вечір тобі, пане господарю”. Але швидко знання колядок у дітей вичерпалося. А повторяти їх не можна. Діти один за одним залишали сцену. Лише найдуховніші знавці Різдва продовжували передавати з рук в руки мікрофон… І тут:

– А ти мнє в Новий год ат сасні мне, ат сасні, атарві мнє, атарві…

Всі завмерли. А хлопчик продовжував співати так щиро, що я повірила в його перемогу. Служитель тої церкви залився червоним… ем… соромом? Конкурс закінчили моментально. Всім роздали чупа-чупси. Всі розійшлися додому, намагаючись забути пісеньку, яка вперто крутилася на язиці.

Отака то, діти, казочка. Тепер як чую про різдвяні пісні – згадую цього відважного хлопчика.

Воксана ШВАРЦ, Про Те