Пенсіонер Олесь Гопанчук із селища Заводське Чортківського району хоче видати книжку про енергію. Він – лікар-невропатолог. Двічі переніс інфаркт. Має цікаве захоплення – робить вино із освячених віночків. Любить спостерігати за людьми і вірить у силу молитви, пише Про Те.
– Мій син Андрій мав їхати в Англію по європейській візі, – розповідає він. – А з тією візою в Англії нема що робити. Туди не пустять. Він вийшов з хати, а ми з дружиною почали молитися. Я молився в одній кімнаті перед цією іконою. Леся молилася десь інакше, але молилися вранці, в обід і ввечері. Через п’ять днів син телефонує: «Мамо, а що було вдома?». Жінка питає: «А що таке?». Син каже: «Такого Божого захисту в дорозі, як цього разу, я ніколи не відчував». Дружина відповіла: «Ми просто молилися за тебе».
Його ніде не спиняли, ніде не провіряли документів. Пару днів син був у Польщі, потім звідти поїхав в Англію. Що це таке? У мене над дверима є образок дуже глибоко символічний. Я як помолюся до нього, в Чорткові мені вдається за день зробити все те, що я запланував.
На кінці свого життя хочу закінчити книжку про енергію. Ви зі всіма хочете вітатися? Ні. Ви усіх людей хочете бачити? Ні. Чому? Від одних людей відчуваємо небезпеку, уникаємо їх. Від інших – приязнь. З ними просто і легко. Це є енергія. Ще не зібрав повністю матеріал на цю книжку. От яким чином передається молитва? Відомо, що в повітрі є дуже багато біологічних речовин. Біологічні речовини здатні сприймати звук і передавати. Я ще не встиг їх взнати. Повітря – це ж не порожнеча. Наша мова має енергію. Тому що піднебіння має заряд плюс, а язик – мінуc.
За документами Олесь Гопанчук – Олександр.
– Справа в тому, що Олександр – це грецьке ім’я, – пояснює. – А Олесь – українське. Чомусь Олесь Гончар завжди писався Олесем. Ну, я не прирівнюю себе до нього. Але мені так подобається.
Усе життя Олесь Гопанчук спостерігає за людьми.
– Знаєте, той, хто пише книжки, повинен бути мисливцем, – додає. – Якщо він не мисливець, то він не письменник. Усі мисливці дуже спостережливі. Повинні знати сліди тварини, для того, щоб їх вбити. Мисливці людського життя мають бути спостережливими. Якщо не будуть знати життя чужих, то не будуть знати своє життя. Якщо все життя вчитися тільки на своїх помилках, то ви не проживете. У більшості вчаться на чужих помилках, а чужих помилок дуже багато. В оці побачиш пилинку, а в себе колоди не бачиш. Спостережливість завжди потрібна людині. Я трохи спостережливий.
Люди хворіють тим, як вони харчуються. А живуть так, як вони дають добро для життя. За Євангелією чим більше даєш добро, тим більше воно повертається. В десять разів більше. Що – для людини мало? Хватить. Чим більше віддаєш зла, то зло повертається в сто разів більше. Для людини – дуже багато. Леніна ж поважали по всьому світу. Насильно. Хто зараз Ленін? Його копають. Той, хто не робить добра, він дуже погано кінчає. Ну от прослідкуйте. У своєму селі, на своїй вулиці, серед своїх родичів. Як хто дає добро в житті, так він і закінчує життя. Є така молитва: «Господи, Боже, дай мені хорошої смерті». Мало хто про це думає.
Олесь Гопанчук у медицині працював 43 роки. Спочатку 7 років фельдшером.
– Був лікарем, а зараз пенсіонер за освітою. – сміється. – Між іншим, нині – невропатолог є наймудрішою людиною серед лікарів. Бо якщо хірург не знає терапії, він не хірург. Він – вирізав, а як дальше лікувати? То вже треба бути терапевтом. Якщо невропатолог не знає терапії, він не невропатолог. Дуже багато хвороб, які дають неврологічний наслідок хвороби, є терапевтичними. Атеросклероз терапевт лікує, гіпертонічну хворобу терапевт лікує, ще якісь інші хвороби терапевт лікує, а звертаються до невропатолога, бо людину нерви болять. Тому невропатолог, який не знає терапії, не невропатолог.
Я завжди даю перевагу вчителям, а не лікарям. Завжди. Навіть такого початкового, юного віку. Чому? Якщо дитину навчиш мити руки, не простуджуватися, в школі дати їй профілактику в життя, то половину лікарів – непотрібно. Ісус Христос був вчителем. Він вчив людей. От з цього поняття потрібно виходити, що вчитель повинен бути наполовину лікарем. Повинен вміти в загальному лікувати. Загальне, просте. І навчити дітей лікуватися. Не пити холодної води, не їсти снігу, не їсти нездорової їжі. Ну не треба лікаря для цього. Це – прості речі.
Але наші вчителі… Мої сестри були вчителями, але то був не такий час. Зовсім інакший рівень. Я мав дев’ять рідних сестер. Нас було дванадцятеро. Мама була героїнею. Нас тому і не вивезли до Сибіру. За п’ять гектарів землі мали би везти. Декілька гектарів лугу і кусок лісу мали.
У мене руки виросли з плечей. Так що я можу все робити – майструвати, куховарити. Нема такої роботи, щоб я не зміг її опанувати.
– Часто думаю – в кожному суспільстві є поділ на соціальну досконалість, – продовжує. – Ніколи наймит не стане господарем. Ніколи. Ніколи господар не опуститься до рівня наймита. Який би не був соціальний прошарок, господар в душі залишиться господарем. Наймит в душі завжди буде наймитом. Це – генетично. А ще – ніколи дурень не назве себе дурнем. І часто професор, який має знання, каже: «Який я дурень». Він погоджується, що чогось не знає. Чим більше знаєш, тим частіше можеш сказати, що дуже мало знаєш.
Олесь Купріянович переїхав на Тернопільщину з Волині.
– Я сам з Дубно, – додає. – Волинь – це край. Не знаю, який адміністративний «тупина» назвав Луцьку область Волинською. Там тої Волинської області – як кіт наплакав. 30 кілометрів за Луцьком вже починається глибоке Полісся. А Луцьк – це початок Волинської області. Далі пішло Полісся. У поліщуків своя мова. Вони говорять – кунь, пушла.
Я поїхав до Шумська. Там працювали п’ять років. Потім жінчині батьки стали старішими і ми переїхали сюди. Вона з Кобиловолок Теребовлянського району. Були вже ближчими до її батьків. Спочатку ми були в Колиндянах, а потім переїхали у Заводське. Тут уже роками живемо.
Я колись збирав поштові листівки. Це було давно. Мав таке хобі. У Копиченцях був старий польський інженер-будівельник Василь. Я зайшов до нього. Після того, як нас «визволили», він ще закінчив 10 років Сибірської академії. Потім приїхав до Копичинців. Сибірська академія – це 10 років тюрми. Так жартома називаю. Він мені дав пару листівок, ми розговорилися. Сказав мені рецепт мазі, яка лікує рани. Той рецепт мав бути на сметані. Але справа в тому, що сметана за три-чотири дні скисає. І мазь скисає. Я сметану замінив на олію. Почав робити мазь із олії.
Минуло років 10-12 після того, як я дійшов до того, як робити цю мазь, щоб вона не псувалася і лікувала. Її не можна кип’ятити, бо вона розкладається на ненасичені жирні кислоти і кисне. Віск не можна перетоплювати, бо він втрачає свої біологічні властивості. Віск – це є живе. Я не знаю, чому зараз церква перейшла на парафін. Парафін – не живий. Мед не можна кидати в гаряче, бо він також втрачає свої властивості. Щоб витримати цю всю технологію, то треба докумекати. Я докумекав. У мене стоїть та мазь просто на кухні, в звичайному горщику і не псується. Ця мазь лікує будь-які рани, крім колотих. За колоті рани я не берусь. За них повинен братись хірург, тому що колота рана має діру. Всі рани – різані, рублені, рвані, опіки першої, другої і третьої ступені.
До мене прийшов завгосп Колиндянської школи і каже: «Доктор, то можете тільки ви». Що я можу? «Вилікувати мою маму». А що таке? У неї був рак ступні і там пропалили рентгеном настільки, що лікарі відмовилися лікувати. Сказали, що не мають чим лікувати. За два місяці все зажило.
