Батьки і діти, діти і батьки… Як не крути, як не змінюй порядок слів, а факт залишається фактом: скільки існує світ, стільки існує проблема взаєморозуміння, порозуміння між цими найближчими людьми. І найчастіше протиріччя загострюються у випадках, коли батьки намагаються „прожити життя” за своїх чад, а діти, в свою чергу, усіма правдами і неправдами прагнуть звільнитися з-під опіки тата й мами.
В результаті, з одного боку долинають постійні докори за невиправдані надії та втрачені можливості, з іншого – так і віє прихованою (а частенько й неприхованою) образою за постійний тотальний контроль та несвободу дій. Щоправда, трапляються й щасливі сім’ї, у яких діти та батьки знаходять „золоту середину” в спілкуванні, у взаєминах, у житті, але чомусь це буває досить зрідка. А може про те, коли все добре, розповідати якось і не дуже хочеться?!
Тобі не обов’язково потрібно бути фахівцем з психології, аби виокремити певні типи стосунків між дітьми та батьками. Варто лише поспостерігати за своїми знайомими, друзями, проаналізувати їхню поведінку, і все стане зрозумілим. Адже діти – це відображення звичок батьків, і саме під впливом батьків формуються характери дітей. Однак треба взяти до уваги і той момент, що іноді представники молодшого покоління приймають рішення ніколи не бути такими, як тато й мама, формуючи зовсім протилежну батьківській модель життєвої поведінки!
1. Батьки-тирани. „Березова каша ще нікому не завадила,” – саме таке гасло можна почути з уст батьків, у сім’ях яких усе вирішує сила. Їхнє однозначне життєве кредо звучить досить лаконічно: з дітьми легше говорити з позиції сили, аніж з точки зору взаєморозуміння і переконання. Відтак, улюбленим „аргументом” батька є ремінець, а матері – тріпачка чи тапочок. Нерідко діти батьків-тиранів красуються на вулиці із синцями, які набили „випадково”, а звичною моделлю їх спілкування з однолітками, друзями, а згодом й у власній сім’ї стають сила та невиправдана жорстокість, яка навіть може перейти усі межі. Нерідко діти втікають від таких батьків на вулицю, будь-куди, аби подалі від принизливого ставлення, постійних погроз та бійок.
2. Батьки-маніпулятори. За своєю любов’ю такі батьки майстерно приховують справжні прагнення, бажаючи лише одного: щоб їхня дитина робила все так, як вони скажуть. А бажання ці висловлюють не через прямий наказ чи прохання, а опосередковано. „Коронними” прийомами таких батьків є фрази на зразок „Ти ж мене любиш, тому вчини ось так”, „Ти ж не хочеш мамі зробити боляче, тому послухайся і зроби”, „Тобі хіба б хотілося, аби татко покинув маму, бо ти неслухняна”… З часом у дітей у такому оточенні формується комплекс неповноцінності, комплекс страху, побоювання, що коли щось зробити не так, як того бажають батьки, то можна втратити не тільки їхню любов, але й їх самих. Такі діти ніколи не звільняться з-під опіки батьків і навіть років у сорок щоразу прибігатимуть до мамусі чи татуся за першим їхнім покликом, а без схвалення батьків нічого самостійно не вирішуватимуть.
3. Батьки-друзі. Не контролюють надміру життя дітей, дають можливість все вирішувати самостійно, цікавляться захопленнями молоді і навіть виглядають набагато молодшими свого віку. З такими батьками можна поділитися усім, адже вони обов’язково зрозуміють чи, принаймні, спробують зрозуміти своє чадо. Діти таких батьків виростають самостійними і впевненими у собі особистостями. Правда, є одне „але”: у стосунках між дітьми і батьками- друзями дуже важко не „переборщити”. Звичайно, чудово, коли однокласники чи однокурсники захоплено вигукують: „Яка класна у тебе мама, вона так по-сучасному одягається. А який у тебе батько, він теж захоплюється гірськими лижами?!”. Але іноді у дітей може виникнути думка: „Так, у мене такі класні друзі-батьки, але може, було б непогано, щоб вони хоч іноді ставали просто батьками: робили зі мною уроки, а то й навіть просто нагримали, хоч би й жартома”.
4. Батьки-наставники. Психологи стверджують, що це оптимальний варіант взаємин між дітьми та батьками. Татусі та мамусі з раннього віку щиро цікавляться своїми дітьми, стежать за їхніми уподобаннями та інтересами, допомагають розвиватися їхнім талантам. Такі батьки ніколи не поведуть дитину до музичної школи (ну, звичайно, якщо дитина сама цього не захоче) лише тому, що колись давно мріяли стати музикантами. Вони не скажуть іти вчитися на економіста, коли в дитини талант до гуманітарних наук, бо економіст – це престижно і вигідно; ніколи не ставитимуть ультиматумів: „Або ми – твої батьки, або отой сусідський пройдисвіт, який нічим не цікавиться, окрім гри на гітарі, катанні на роликах і комп’ютера”. Натомість, вони завжди і в будь-якому випадку підтримають рішення дитини, хоча й висловлять своє бачення того чи іншого питання, але ніколи не нав’язуватимуть власну думку. Діти таких батьків виростають самостійними, з виваженим поглядом на життя, з власною думкою, не самозакоханими і знаходять свою дорогу у житті.
5. Батьки-„пофігісти”. Їхнє гасло: „Свобода!”, – нехай діти усе вирішують самостійно, вчаться на власних помилках і „винаходять велосипед”, оскільки, тільки таким чином можуть вирости самостійні й впевнені у собі люди. Отож, таким батькам байдуже, чим цікавляться їх діти, де і з ким проводять час, а на неправильні вчинки дітей реагують нервовим „І навіщо ми тільки тебе народили?” або „Звідки ти взялася на нашу голову?”. Трапляються навіть випадки, коли такі батьки „сплавляють” своїх чад дідусям та бабусям, щоб не заважали. Як результат, їхні діти здебільшого виростають із „наплювательським” ставленням до всього світу, причому, навіть до власних батьків.
6. Батьки-іпохондрики. Звичний ритм життя таких батьків – постійні мандри зі своїм чадом від одного лікаря до іншого: „то кашлянув не так, то з’їла не те, то погано спить, то…” Причин для відвідин медичного закладу такі батьки знаходять безліч і практично щодня. А діти страждають від постійного миття рук, надмірно правильного харчування без звичних дитячих ласощів, ізоляції від ровесників. Перш за все, ці малюки ростуть дуже хворобливими і перетворюються на таку собі „домашню рослинку”, яку потрібно повертати за сонечком, постійно підливати й оберігати від несприятливих зовнішніх обставин. Про них потім кажуть: „мамусин синочок” чи „татусева донечка”.
7. „Все в одному”. Не дивуйся, і таке трапляється. Мама-друг, тато-тиран, мама, „зациклена” на боротьбі з вірусами, чи тато, який зранку до вечора пропадає на роботі і навіть не знає, у якому класі вчиться рідне чадо. Та й кого ж із нас колись за щось не сварили чи десь-колись нами не маніпулювали. Словом, зазвичай, батьки – і друзі, і маніпулятори, і наставники, і… Все залежить від ситуації, від нашого бачення і розуміння.
Давньоіндійська мудрість каже: „Дитина – не власність батьків. Вона – гість у їхньому домі, і рано чи пізно той гість з дому таки піде”. Але чи зробить це з добрим та ясними думками, залежить не лише від батьків, а й від неї самої. Дехто протягом усього життя свариться, скандалить і з’ясовує стосунки з батьками, дехто – обирає шлях байдужості, а хтось прикидається смиренним ягнятком. Та як би там не було і якими б не були ми та наші матусі й татусі, батьків ми не обираємо, їх дає нам Бог. Можливо, це своєрідне випробування на твоєму життєвому шляху, можливо, це справжній дар, але тато й мама дали тобі життя, і вже тільки за це варто їм подякувати!
Джерело tobi.in.ua
