Бувають люди, чия мужність випереджає вік. Іван Бітківський зустрів велику війну, коли йому було лише 22. Поки інші в такі роки будують плани на майбутнє, він обрав шлях воїна. Вже 25 лютого 2022 року хлопець був у строю, бо вважав: захищати свій поріг — це не подвиг, а обов’язок чоловіка.

6 лютого Лановецька громада вкрилася квітами та сльозами, проводжаючи свого молодого Героя в останню земну дорогу. Старший солдат Бітківський загинув 2 лютого на Запорізькому напрямку, поблизу Барвінівки, до останнього подиху залишаючись вірним військовій присязі.

Він був третім сином у сім’ї, який пішов на фронт. У родині Бітківських війна стала спільною справою: старші брати Івана також боронять Батьківщину. Це історія про ціле покоління, яке замість інструментів праці взяло до рук зброю, щоб зберегти рідну землю для нащадків.

«Я не боюсь. Я у себе вдома», — ці слова Івана сьогодні згадували всі, хто прийшов віддати йому останню шану. У них — увесь характер хлопця: спокійний, працелюбний, щирий та неймовірно стійкий. Він не шукав слави, він просто не міг вчинити інакше.

Під час прощання старший брат воїна, Володимир, сказав слова, що відгукнулися в серці кожного присутнього: він побажав майбутнім поколінням успадкувати ту героїчну силу, яку мав Іван, аби ніхто і ніколи не зміг більше зазіхнути на наш дім.

Коли військовий оркестр грав Державний Гімн, а небо здригнулося від прощального залпу, синьо-жовтий прапор передали матері. Це найвищий і водночас найболючіший символ визнання подвигу її сина, який тепер триматиме небо над Лановеччиною вічно.

Герої не вмирають, доки ми пам’ятаємо їхні імена та ціну нашого мирного ранку.