Вона підкорила шоу-бізнесовий Олімп запалом і темпераментом бальних танців. Ця юна красуня одразу припала до душі мільйонам глядачів. Олена Шоптенко стала популярною завдяки таланту, самовідданій праці та телевізійному шоу „Танці з зірками”.
Олено, коли ви погодилися взяти участь у шоу, на що сподівалися, чого очікували?
Одразу скажу, що спершу цей проект не видавався серйозною справою, і всі ми, хто брав участь у кастингах, ставилися до нього досить скептично. Я саме навчалася на першому курсі Київського Національного економічного університету ім. Вадима Гетьмана на факультеті міжнародної економіки та менеджменту. Бальний спорт займав практично увесь час, адже брала участь у найрізноманітніших турнірах, мала вже статус чемпіонки світу. Танці для мене були серйозним хобі, але зрозуміло, що на той момент пов’язувати з ними професійне життя я не планувала. Пріоритетом було навчання. Пішла на кастинг якраз під час літньої сесії. Я не розуміла, що це буде за проект, ніхто з нас в принципі не знав, що в ньому потрібно робити. Тим більше, що для „бальників” спорт – це все. Вони займаються турнірами, викладанням, і справжні спортсмени не беруть участі в різних шоу.
А на „Танці з зірками” взагалі потрапила зовсім випадково. Продюсери шукали учасників віком від 21-го, адже потрібно було не тільки добре танцювати, але й номери ставити. Існує навіть така байка, яку розповіла мені продюсер проекту Юля Райцина. Отже, вони пішли на чемпіонат України, що проходив в інституті фізкультури, подивитися на любителів. А потім вирішили ще залишитися на виступи молодих. От енергійна, емоційна та приваблива білявка в блакитному платті їм і сподобалася. Потім навіть шукали мене за кольором сукні. Так і потрапила на „Танці”. Ніхто не сподівався, що цей проект так „вистрілить”. А я ж була серед учасників наймолодшою! Організатори дуже ризикували, беручи фактично дитину, бо не знали, як я себе буду поводити, не були навіть впевнені, чи зможу я ставити танці.
Що вам дало шоу, окрім популярності?
Це дуже добре, що цей проект відбувся. Він дав потужний поштовх для розвитку бальних танців, які сьогодні, на жаль, дещо відсунуті на периферію новітніми напрямками. Мені дуже приємно, що наш вузький і дуже закритий бальний світ став більш популярним завдяки проекту. Ми то знаємо одне одного, зустрічаємося на турнірах, дуже вимогливі до себе в цьому спорті, маємо високі регалії. Але про нас мало хто знає. Не тільки я, а й всі танцюристи, хто брав участь у проекті, відчувають певну гордість за те, що змогли популяризувати бальний танець. Адже бальний танець – це класичний танець. Щоб стати професіоналом-„бальником”, треба присвятити цій справі 15 років тренувань, а для сучасного танцю достатньо двох років. І попри те, що сучасні напрямки танців зараз дуже популярні, ми змогли зацікавити нашим мистецтвом значно ширшу аудиторію. Інтерес до бального танцю останнім часом якось стихав, а от після проекту шалено виріс. З’явилося багато гарних нових пар. І мені приємно усвідомлювати й свій внесок у цьому.
Чим ви займаєтеся на даний час?
Разом із Дмитром Дікусаром створили театр танцю „Кітч”. Успішно виступаємо на сценах України, ставимо різноманітні шоу. І ми не просто хороші хореографи (хоча й „самоучки”, бо вчитися в Україні ніде), але й самі танцюємо, співпереживаємо те, що відбувається перед глядачем. Залучаємо до цього й інших танцюристів. На даному етапі це значно краще, ніж будь-яка школа танцю. Адже щоб відкрити власну школу, треба мати трошки менше бажання танцювати і більше життєвого досвіду. А я ще дуже хочу танцювати, вивчати нові напрямки, відкривати в собі нові можливості, експериментувати.
Чи змінилися ви з часу першого проекту?
Так, звичайно. На екрані це було добре помітно. Дехто вважає, що я змінилася не в кращий бік: стала різкішою, впевненішою. Хоча сама сприймаю це по-іншому. Коли розпочинався проект, мені було лише 18. Я соромилася і… мовчала. Та за три роки повз мене пройшла велика кількість „зірок”, ми поставили багато номерів. Я набула досвіду, подорослішала, трансформувалися світогляд, мислення, цінності. Зрештою, коли людина за такий проміжок часу не змінюється, то це, чесно кажучи, патологія. Мабуть, коли б я не розвивалася, то залишилася б такою ж скромною дівчинкою і не досягла б того, що маю. При цьому розумію, що хорошою для всіх не буду, але ті зміни, що відбулися, мені потрібні.
Порівняно зі своїми однолітками, відчуваєте себе внутрішньо старшою?
Все життя відчувала себе трішки дорослішою. Одразу, коли прийшла в танці, потрапила в колектив, де займалися діти на три-чотири роки старші, ніж я. Викладачі вважали мене талановитою дитиною, поставили в пару зі своїм сином. У нас була велика різниця у віці: мені 12 років, йому – 15. А ще сама, без батьків, їздила на турніри, навіть за кордон. Тому швидко подорослішала.
З якого віку серйозно займаєтеся танцями?
Мама привела мене в клуб у шість років. Спершу я займалася класичною хореографією, а з восьми років – бальними танцями. Турніри розпочалися з раннього віку. Я завжди непогано виступала з різними партнерами. Так втілила мрію мами, яка все життя хотіла танцювати. Вона займалася легкою атлетикою, але бальні танці завжди були її мрією. Сьогодні я дуже рада, що реалізувала мамині сподівання. Бо траплялися в моєму житті дуже складні періоди, коли хотіла все залишити, – до півтора року не могла знайти партнера. Мені тоді було шістнадцять, але мама заборонила. А вона для мене – авторитет, ми з нею дуже близькі. І саме завдяки їй у мене є те, що є. Знаєте, я в сім’ї наймолодша і найочікуваніша дитина. У мене є два старших брати – 37 і 28 років. Але батьки дуже хотіли дівчинку, щоб заплітати їй коси, купувати платтячка, наряджати. Тому нічого для мене не шкодували, вкладали по максимуму.
Як вирували пристрасті на особистому фронті, поза танцювальним майданчиком?
З дитинства багато працювала – танці, заняття з англійської та німецької, школа. Друзів практично не було, не мала вільного часу. На особисте життя викроювала миті. Спілкувалася переважно зі старшими хлопцями, і знайти когось серед однолітків було важко. Хоча два моїх перших кохання – юнаки мого віку. Вперше закохалася в однокласника, і хоч у нас не склалися взаємини, ми розійшлися, та досі хороші друзі. А от потім півтора року зустрічалася з московським футболістом. І, до речі, саме „Танці” нас розлучили! Заради кохання я здатна на божевільні вчинки. Так, у 17 років, на першому курсі університету, в перший тиждень вересня взяла й поїхала до коханого в Москву. Мабуть, не кожна дівчина на таке зважиться. Правда, я не з тих, хто буде шкодувати через такі спонтанні дії. Бо це ті хвилини щастя, які дуже ціную. У мене не було багато часу, щоб гуляти, розважатися з однолітками, тому дуже ціную такі емоції і готова зробити заради них все, що завгодно. Мама мене відпустила. Просто вона бачила мій стан, розуміла, як сильно я закохана. Вона в мене мудра жінка. Знаєте, завжди питаю у мами дозволу на певні речі, навіть тепер.
У вас з мамою дуже хороші стосунки, а чи впливає вона на ваш вибір молодого чоловіка?
Було й таке, що мій молодий чоловік мамі не подобався, та відкрито вона не демонструвала антипатії. Могла натякнути, але не більше. Бо прекрасно розуміла, що істериками чи заборонами нічого не досягне. Ми всі таки вчимося на власних помилках!
А як з роками змінилося ваше уявлення про кохану людину? Це насамперед має бути красень?
Коли кохаєш по-справжньому, то зовнішність не має жодного значення. Я це відчула й усвідомила. Розумію, що сьогодні мене цікавлять більш дорослі чоловіки, а не ровесники. Людина повинна бути глибокою і мати щось всередині. Бо я й сама така. Мене навіть називають молодою бабусею.
Як ви гадаєте, чи може жінка поєднати сім’ю та роботу?
Так. Все приходить із часом. Однак, вважаю, спершу потрібно реалізуватися як професіонал, а вже потім виходити заміж і народжувати дітей. Жінка повинна себе забезпечити, різні ситуації в житті бувають. Та рано чи пізно ми замислюємося над тим, що хочемо стати матір’ю. І важливо, щоб вагітність була спланованою, щоб жінка прийшла до цього свідомо. Коли вона приходить до цього своїм розумом, тоді це нормальний усвідомлений крок. Так можна уникнути багатьох проблем, таких як аборти, покинуті діти.
Де ви берете натхнення?
Натхнення отримую від спілкування з творчими особистостями або, наприклад, після перегляду фільму. Я сприймаю світ візуально і всі образи спершу бачу в картинках.
Вам пропонували роботу за кордоном?
У мене була можливість поїхати працювати до Нідерландів, але я відмовилася, адже тоді якраз навчалася в десятому класі, треба було закінчити школу. Сьогодні багато людей виїжджає, бо тут важко жити. Та я б зараз на таке не наважилася, – можливо, це страх втратити стабільність. У мене тут є робота, сім’я, друзі, проекти, а там цього не буде. Але мені б дуже хотілося на рік поїхати в Париж, щоб повчитися сучасній хореографії.
Про що ви мрієте?
Хочу, аби всі зрозуміли, що танець – це не лише „підтанцьовка” для виконавців, а самостійне мистецтво, на опанування якого танцюристи витрачають часу навіть більше, аніж вокалісти. Співаки ж то можуть виступати і під фонограму, а танець виконується тільки „в живу”! А ще дуже хотілося б, щоби бальний спорт в країні справді отримав гідне визнання.
Розмовляла Тетяна Долішна
