Леся Побуринна – одна із 185 чортків’ян, хто одужав від коронавірусу. Після 14-денної самоізоляції вона написала пост на своїй сторінці у Фейсбуці. І поділилася власною історією, яка багатьох не залишила осторонь. Чесно і відверто. Ми поспілкувалися із пані Лесею. Тож як проходило лікування, хто підтримував, а хто відвернувся та що коронавірус допоміг їй зрозуміти? Чи можливо заразитися, коли дотримуєшся усіх заходів безпеки? Та чому так важливо не наражати на небезпеку інших? – пише Чортків.CITY.
– Як Ви дізналися, що захворіли на коронавірус? Якою була перша реакція?
– Звичайний робочий день. П’ятниця. Піднялася температура. Старша медсестра відправила мене додому. Поспілкувалася із сімейним лікарем. Запалення легень не було. Але сімейна лікарка Тетяна Калакайло – дуже відповідальна людина – відправила здавати тест на коронавірус. У понеділок я його здала і у вівторок в обід була ошелешена. Результат виявився позитивним. Як? Транспортом громадським не користувалася, із хворими не контактувала. Робота в садочку дисциплінує: постійне миття рук, виконання всіх приписів лікарів. І раптом – коронавірус! Я була шокована.
Син та чоловік теж здали тест. Із температурою 36,6 вони теж виявились «позитивними». І ми всією сім’єю відбували карантин вдома. Дисципліновано. На вулицю не виходили. Люди думають, що це так просто – просидіти стільки часу вдома. Єдине – чоловік один раз о пів на другу ночі, щоб нікого не наражати на небезпеку, вийшов прогулятися. А син зовсім не виходив. Хоча протягом карантину у них не було жодних симптомів.
– У якому стані Ви були?
– Якщо хтось думає, що це все легко проходить, то глибоко помиляється. Я важко переносила захворювання, хоча ускладнень у мене не було. Ти постійно в лежачому стані. Ломота в тілі. Обезсилення. Не було апетиту, нюху, смаку. Взагалі нічого не хотілося. І одне запитання постійно лунало в голові: «Чому я?».
– Скільки часу Ви провели вдома?
– Два тижні. І ще плюс-мінус кілька днів, коли двічі здавала тест після карантину для перевірки.
Так як я постійно контактувала з колективом, дітьми, у садочку зробили тести всім працівникам. «Позитивною» була ще одна моя співробітниця. Тож комісія при міській раді розпорядилася зачинити дитсадок на два тижні. Працівникам, звісно, виплачували зарплату за цей час. Але я себе дуже винуватила. У тому проблема була, що я, як керівник, поставила під такий своєрідний удар весь колектив.
– Як лікувалися? У скільки це обійшлося?
– З ліків я приймала тільки вітамін С, цинк і парацетамол для пониження температури. Пила чай з лимоном. Нічого особливого. Тобто лікування було схоже на звичайне протизастудне. Зовсім не дороговартісне. Якби була важча форма, думаю, все обійшлося б значно дорожче.
Ми ще хвилювалися, тому що в мене мама старенька. А ми з нею контактували. Вона теж у себе вдома самоізолювалась. Зараз, напевно, половина Чорткова вже хворіє. Просто багато хто не знає про цю симптоматику.
– Як відреагувало оточення?
– Важливий сам по собі психологічний тиск. Вже після того, як ми вийшли з карантину, один знайомий каже: «Ага, бо син їздив у Польщу на роботу та й звідти привіз». Цікаво, коли він куди-небуть їздив, якщо насправді весь цей час був удома і теж дотримувався всіх норм. А інший собі: «Не така розумна була». Отаке собі говорять. Тому, як кажуть, просто переглянула свої контакти, зробила переоцінку цінностей. Але були й люди, які весь час підтримували, телефонували, приносили передачі під двері. Це і батьки, і знайомі, і співробітники. А інша категорія смакувала, навіть злорадствувала: «Так їм і треба!».
Я переконалася, що друзі дійсно перевіряються бідою. Винесла для себе таку науку. І треба, щоб щось таке сталося, щоб ти ще раз переконався, хто твій друг. Не той, що говорить хороші слова, а який мовчки приходить, стукає у двері: «Ви не виходите. От тобі передача!». Друзі телефонували, запитували, що потрібно, купували і приносили. Один хороший товариш сина каже: «Я не вмію вибирати м’ясо, але знаю, що вам потрібно». І купував.
– Що Вас найбільше дратує у ставленні людей до коронавірусу?
– Впертість. І небажання змінювати свою думку, що вірус – якась запущена програма абощо. Скільки часу вже минуло. Чортків не таке велике місто. Зараз можна поспілкуватися з людьми, які реально перехворіли. Якщо ти вирішив, що такого немає, то це аж ніяк не означає, що це правда. Це не політика, це – життя.
Бісить, що люди не виконують норм, затверджених МОЗ. І дискутувати з ними марно. Нещодавно у місцевих соцмережах написала пост, як сіла в автобус на ремзаводі. Вкрай рідко користуюся громадським транспортом. П’ятеро людей, всі – в масках. А потім до центру стільки назбиралося! Яка мова про сидячі місця, коли людей повно! Всі без масок! Водій не зробив жодного зауваження.
Я написала, хто б повинен хоч час від часу контролювати громадський транспорт. Щоб люди у масках ходили, було елементарне вологе прибирання. І посипалося: «А чому ви сідали в переповнений автобус?». «Назвіть мені хоча б одну людину, яка перехворіла на коронавірус». Кажу: «Я перехворіла». Відповідає: «Та ви хворієте і ділитеся з лікарями матеріальною вигодою». Коротше кажучи, відповіді на своє запитання я не отримала. Думаю, хтось це повинен контролювати.
Чортків можна поділити на дві зони моральності. Одна – відповідальні містяни, ставляться толерантно до людей, які заразилися, підтримують. Друга зона – ті, хто нікому не вірить, думають, що їх це мине і тому подібне. Не можна цього говорити. У світі немає цілковитого захисту від коронавірусу. Але ми маємо завжди залишатися людьми.
– Як гадаєте, чому ми стикаємось із таким ставленням?
– Я дійшла висновку, що за кордоном люди виконують рекомендації, бо довіряють владі. Знають, що кожне рішення має підстави. А у нас люди зневірилися. І лікар виступає, розумні речі говорить. А біля екранів сидять і говорять: «Ага, ви наживаєтеся. Це політична акція». Люди в кожному вбачають корупційну складову. Вище керівництво ніби виділяє якісь кошти, а їх немає. От прості люди й думають: якщо вам можна, то і нам не зась. Згадайте останнє засідання Верховної Ради перед канікулами. Закрите приміщення. Теж мали б носити маски. Це замкнуте коло, де завжди риба починає гнити з голови.
Для того, щоб ти вимагав від свого підлеглого чогось, роби це сам. Якщо кожен сам за себе нестиме відповідальність, такого не буде.
Можна сюди додати і недовіру до медицини у певній мірі. В усьому шукають негатив. Навіть, якщо це якась позитивна робота. Складається таке враження, що наше суспільство за всі роки незалежності не змінилося. Ніхто нікому не вірить.
– Заходи, введені сьогодні, не ефективні?
– Якби їх виконували, вони були б ефективними. Рекомендації пишуть, але немає контролюючих органів, які б перевірили їхнє виконання.
– Що потрібно зробити, щоб люди відповідальніше ставилися до COVID-19?
– На мою думку, є два шляхи: перший – щоб людина відчула себе в тій шкурі, на собі дізналася, що це таке. Хоча нікому цього не бажаю! А другий шлях – це штрафи. Якщо вдарити по кишені, можливо, хтось і задумається. Бо інакше це просто слова.
От коли у нас відкривали ринок, вимірювали температуру, навколо прилавків була захисна плівка. Зараз нічого з того немає. А що – ситуація стала кращою? Ні. Всі кричали: «Ми не маємо за що жити. Ми будемо дотримуватися заходів. Відкрийте нас». Відкрили. Минув тиждень. І далі життя пішло. До чого я веду: має бути контроль. Хто б мав час від часу перевіряти транспорт? І чи хоч одну людину в Чорткові покарали за те, що вона не носила маску в закритому приміщенні? Є багато тугодумів. Штрафуйте. Закон не забороняє. Один, другий, третій, напевно, б одумалися.
– Що б Ви порадили в першу чергу людям?
– Виконувати поради лікарів і відповідних служб. І більше їм довіряти. Просто в світі ти не у якійсь ізольованій камері. Ти серед людей. І вберегтися від усіх захворювань неможливо.
Треба розуміти, що те, що відбувається з нами, – реальність. Не можна залишатися таким категоричним: «Я не захворію. Зі мною цього не станеться». Світ – це контакти тисячі людей і тисячі хвороб. Нам треба бути добрішими. Захворювання не повинно викликати у інших зацікавленість, злорадство. Ми всі перетинаємось так чи інакше.
Скільки поганого говорять про лікарів. Все-таки треба до них прислухатися. Ці люди вчилися і знають. Я не кажу, що усі вони на 100 відсотків віддаються своїй справі, але поважати їх треба. Вони ж навіть не мають усього, що їм потрібно. Лікаря має забезпечувати держава, а не тільки волонтери. Вони кожного дня ходять по лезу. Це важка робота. Коли я здавала тест у тубдиспансері, приємно здивувалася. Дівчата так гарно обійшлися, заспокоїли мене. Я ж боялася, щоб після карантину проба також не виявилася позитивною.
Дякую усім лікарям. І особливо моєму сімейному – Тетяні Калакайло за відповідальність та професіоналізм. Ми до всього швидко звикаємо і на завтра забуваємо навіть те, що хтось рятував наше життя.
Для себе я зрозуміла: карантин – критична межа, після якої ми маємо здійснити переоцінку своїх цінностей і поважати ті ризики, на які йдуть лікарі.
