Відходить потихеньку в минуле цьогорічний тернопільський День міста – спекотний день кінця серпня, сповнений традиційного святкового настрою і зовсім новітнього карантинного ажіотажу, гострих суперечок і не менш категоричних вагань – «проводити-не проводити», «приходити-не приходити», «збирати публіку-не збирати», «рекламувати чи інформувати». Але вже все відбулося і прожилося – швидко, майже блискавично, із суєтою та відчуттям постійного цейтноту. Хоча так завжди буває: заходи, що ретельно готувалися, яким передували довгі репетиції та тривалі обговорення, врешті просто стають пунктами у плані з позначкою «виконано», інформаціями у добірках новин із дієсловами у заголовках «провели», «відбулось» чи «пройшли», фотографіями в архівах.
Але є в Тернополі один знаковий момент, який після кожних таких святкувань дійсно залишається в історії міста, файл, який не зітреш із пам’яті комп’ютера, не забудеш, на якій флешці записаний, не перекажеш словами, бо він насправді реальний. До нього можна підійти якнайближче, навіть доторкнутися рукою, відчувши його гладкість та прохолоду чи тепло. Це – бронзова зірка на Алеї зірок у самому центрі міста, – зірка шани, зірка вдячності, зірка пам’яті, на якій закарбовано імена тих наших земляків, ким пишається Тернопіль. Серед цьогорічних бронзових зірок – квіток терену – відтепер назавжди буде викарбуваним ім’я теле- і радіо ведучого, шоумена, громадського діяча і волонтера Сергія Притули.
Відповідаючи на запитання «Що для нього особисто означає ця зірка?», Сергій ретельно підбирав слова.
– Я розгублений в такі моменти, не знаю, як правильно реагувати. «Зірка» – це дуже приємно, насправді, бо є визнанням того, що я щось робив у своєму житті в контексті Тернополя. А я тут не тільки вчився, але й працював – на «Радіо Тернопіль» чи в тодішній академії народного господарства, займався концертами. Навіть коли переїхав до Києва, то все одно там, де міг, з Тернополем підтримував зв’язок, і якщо хтось звертався по допомогу, підставляв плече. Навіть коли треба було просто когось із тернопільських, хто приїздив до Києва на 2-3 дні у справах, в хату пустити переночувати.
Разом із тим, Тернопіль для мене, – це коли просить міський голова «вписатися», підтримати, щоб місту дали звання молодіжної столиці. Чи коли є можливість перед очільниками українського футболу замовити слово, аби матч жіночих збірних Німеччини і України відбувся саме на тернопільському стадіоні. І вони на це кажуть «Так», пам’ятаючи історію про те, що колись сюди мали приїхати грати угорські футболістки і до мене звернулись: «Сергію, ви тернопільський, у вас тут є багато друзів, у Фейсбук багато підписників, може зробите якось промоцію, бо це ж жіночий футбол, на нього ніхто не ходить». Я тоді написав один пост, і шість тисяч чоловік прийшло на стадіон. На матчі жіночої збірної України ніколи ніде стільки не було! Німкені до нас, правда, не приїхали, бо в них за вимогами райдеру аеропорт має бути не далі, ніж сто кілометрів, від місця проведення матчу. Отож з Львівським чи Івано-Франківським – це проблема, а наше летовище не готове було їх приймати. Але мені сказали: «Суперкубок – в Тернополі!», і всі задоволені. Я розумію, що моє слово не є ні фінальним, ні найвагомішим, але точно знаю, що моя крапелька внеску в загальне горнятко чиїхось старань для Тернополя теж потрапляє.
І так само, коли «корона полетіла» в березні в Україні, навіть не сумнівався, що першими, хто звернеться до мене за допомогою, – це тернопільські та збаразькі. Потрібні були комплекти захисних костюмів для медиків. Зі мною зв’язалися тернопільські хлопці-«айтішники», а також люди, які вже давно не живуть у Тернополі, але люблять місто своєї молодості, і запевнили – якщо маєш, де це взяти, ми готові проспонсорувати. Тоді ми скинули по сто тисяч у спільний казанок, і я на них накупляв перші партії засобів захисту для лікарів і таке інше.
Отож, Тернопіль ніколи з горизонту не зникає. Як, скажімо, коли мер просить провести випускний на стадіоні – приїжджаю і проводжу, чому б не допомогти, якщо в цей день вільний…
У Тернопіль мені завжди приємно повертатися. Звичайно, є тут певні незручності, коли від колишнього магазину «Молоко», де лишаєш машину, до бульвару Шевченка йдеш хвилин сорок: з цими треба поговорити, з цими сфоткатися, цих треба «уважити», цих вислухати. Але це набагато краще, ніж якби ти йшов, а тобі плювали в спину чи в обличчя.
Виступаючи під час церемонії відкриття зірок, Сергій був дуже серйозним, вдячним і розчуленим від такої честі, уваги, визнання, позитивної налаштованості присутніх довкола. Однак від жарту-тонкої гри слів все ж не зміг стриматися. «Я завжди стараюся тримати слово, і якщо сказав своїм мамі та сину, що зірку для них із неба дістану і під ноги покладу, то так зробив», – сказав він, посміхаючись, на завершення промови і обіймаючи свого Дмитрика. А пізніше, говорячи на тему ставлення представників українського сучасного шоу-бізнесу до різних державних звань та нагород, розкрив це питання по-своєму.
– Є два крила. Одні вважають, що все це «совкові» рудименти, мовляв, треба від цього відмовлятися. А мені здається, що вони в даному випадку не зважають, що подібна риторика є доречною для людей шоу-бізнесу, які є абсолютно самодостатніми, самоокупними, багатими. Вони заробляють самі і дають заробити іншим довкола себе. Насправді, індустрія українського шоу-бізнесу – це не тільки якась, скажемо так, «звєзда», яка робить «два притопи-три прихлопи». Це – певна кількість людей, що дає десятки тисяч робочих місць, починаючи від жіночки, яка в гардеробі подає пальто, і закінчуючи компаніями з прокату-оренди техніки, світла, сцени. Так от, тим людям дійсно не потрібні звання заслуженого артиста чи заслуженого працівника культури. Але якщо від’їхати трошки від столиці на периферію, і коли ти приходиш у маленький театр, який працює в районному центрі, спілкуєшся з людьми, і тобі кажуть з гордістю «А у нас є в колективі народний артист України», то розумієш, що це для них суттєво, вагомо.
Сергій Притула народився у Збаражі, жив, вчився, працював у Тернополі, останні п’ятнадцять років мешкає в Києві. Але добре знає і відчуває Тернопіль, тому про свій рідний край може говорити багато й щиро. Тим більше, що йому є що сказати.
– Тернопільська область і сам Тернопіль – не зовсім багатий регіон. Тут немає якихось бюджетоутворюючих, містоутворюючих підприємств, а найбільші інвестиції, які вливаються в Тернопільську область, – це інвестиції наших заробітчан. А наших заробітчан зазвичай цікавить щаслива доля їхніх дітей, яка вимальовується в забезпеченні квадратними метрами житла. Тому за останні 15 років, коли живу в столиці і час від часу приїжджаю сюди, то відразу бачу: отут щось змінилося, там щось з’явилося нового у місті. Тобто, будівельна галузь розвивається на всіх «парах», і це чудово. Але таких громадських просторів, як, скажімо, сучасна оновлена «Циганка», мені в Тернополі бракує.
А ще мені в Тернополі не вистачає чогось, скажемо так, «красивого». Я далеко не естет, але хотілося б якихось концептуальних речей, якими можна було би підкреслити «про що це місто». Тобто, коли в парку з’являються залізні дерева, це дуже симпатично, але не вистачає контексту.
Продовжуючи розвивати тему: «Що для тебе Тернопіль і що для нього потрібно змінити», Сергій багато і зі знанням справи розповідає і про розвиток туристичної галузі у Тернополі зокрема та на Тернопіллі загалом.
– Я бачу, що Тернопіль слабо використовує свій туристичний потенціал. Коли ви запитаєте середньостатистичного туриста, який приїхав сюди, «З чим у вас асоціюється місто», вам скажуть три слова: став, українська мова і дешеві ціни в ресторанах та інших закладах харчування. Мій товариш, який родом із Луцька, розповідав, що свого часу в молодості вони приїздили в Тернопіль «тусити» на вихідні, тому що в Луцьку було дорого! Зараз в цьому контексті нічого не змінилося. Тернопіль, мабуть, – найдоступніше за цінами місто в плані ресторанного сервісу в усій західній Україні. Це – «фішка», це те, чого шукає насправді «внутрішній» турист. Він хоче, щоб було затишно, красиво, небачено раніше, доступно по грошах. Все це Тернопіль може запропонувати. Я давно говорив, що Тернопіль потрібно позиціонувати як місто вихідного дня, як хаб, коли люди з усієї України можуть приїхати сюди на вікенд. Але не для того, щоб всі три дні провести в Тернополі, а щоб тут залишити трохи грошей в готелі, трошки – в ресторанах, трохи – віддати туристичним фірмам, які робитимуть їм маршрути по області. Отож, хочеш – Збараж, Вишнівець, Кременець, Почаїв, хочеш – Бучач і Пінзеля, хочеш – печери, хочеш –Теребовлю. На Тернопіллі є стільки всього, що можна здуріти, але про це, на жаль, мало хто знає. Але турист, який буде їхати сюди, – спочатку тоненькою цівочкою, а потім – бурхливим потоком, провокуватиме розвиток місцевої інфраструктури. Будуть з’являтися невеликі тризіркові готельчики, маленькі ресторанчики. Туризм – це те, що в умовах аграрної і «купи-продай» Тернопільщини, могло би стати «фішкою». Отже, треба активніше в цьому напрямку працювати, і тоді Тернопіль стане цікавішим, і про нього дізнається більше людей.
Останнім часом дуже багато говорять – і в новинах, і у соцмережах – про те, що Притула завершує теле- і артистичну кар’єру і вирушає у велику політику. Погоджуючись із тим, що він пройшов великий шлях на телебаченні, Сергій все таки наполягає, що готовий і хоче все у своєму житті змінити.
– Шкода насолоджуватись розкішшю життя в той момент, коли все навколо летить шкереберть. Це так, як, скажімо, «Титанік» тоне, а я вальс танцюю і п’ю шампанське на палубі, а фінал буде однаковий для всіх, незалежно від того, чим ти займаєшся, матрос ти чи аристократ. Дякуючи роботі в медіа, я навчився спілкуватися з людьми, не боюся говорити з ними. Завдяки телебаченню, люди насправді можуть знати, який я є, тому що я на екрані дуже щирий. Всі ті здобутки, які маю, це не в останню чергу через те, що я суб’єктивний в кадрі, – не обманюю, не ретранслюю чиюсь думку, а висловлюю свою. Вона, правда, не всім подобається, але вона в мене є, – своя позиція, яку можу висловлювати з будь-якого приводу і не переживати, що це раптом на мені якось погано відіб’ється. Якщо я знаю, що це – біле, а це чорне, то не називаю ні те, ні інше сірим. Тому я іду в цю нову сферу. Я залишив кар’єру в «Вар’ятах», поки ще є в мене Новий канал – якраз допрацьовую ще один проект і з головою кидаюсь у передвиборчу кампанію. Але незалежно від її успішності, я й далі буду займатися політикою. Маю великі амбіції, великі плани. Я хочу звести нарешті дуже багато людей і партій до спільного знаменника. Я хочу витрачати на це свій час, нерви, здоров’я, трошки грошей. Якщо не вдасться, – що ж, таке теж буває, принаймні, буду знати, що спробував, а не просто сидів вдома з відкритим ноутбуком і писав пости.
Зараз, до речі, критикувати щось чи когось у Фейсбуці – це взагалі національний спорт. І, відверто кажучи, той стан, у якому зараз перебуває українське суспільство, мене гнітить. Тому що посеред добрих, щирих українців ненависть процвітає таким буйним цвітом. Раніше політики докладали багато зусиль, щоб провокувати людей на якісь сутички – чи словесні чи фізичні – за тригерами – мова, віра, незалежність, а зараз для цього не треба навіть докладати зусиль. Люди настільки «заведені», що вони самі це роблять без зайвої вказівки: поділилися на якісь табори, сприймають якусь одну думку і відкидають іншу. Тобто, політична культура на вкрай низькому рівні, а діалог політичний відсутній взагалі. І я буду намагатися своїм прикладом показувати, що він можливий.
Тернополяни насправді – хороші, добрі, щирі люди, але є багато таких, хто не хоче чи боїться брати на себе відповідальність. Важко навіть уявити, скільки разів мені писали, дзвонили, зустрічали люди з Тернополя, щоб розказати про свої проблеми на зразок закриття аптеки, магазину чи непорозуміння між мешканцями у дворі і запитати: « А ви можете якось на це повпливати?». Тобто, подивіться: у вас у дворі хтось робить якусь «фігню», і у вас є громада, яка проти цього, – сотні людей, яких неможливо не помітити, якщо вони вийдуть усі разом і скажуть «Ні». Але вони сподіваються, що ці питання має вирішити хтось із Києва чи «з телевізора»! І от я зараз іду в політику тому, що усвідомлюю: Київ, який я хочу бачити, не відповідає Києву, який є і збирається бути. І я йду, щоб вирішувати такі питання самостійно. Тим більше, що люди мені дають такий кредит довіри, яким гріх би було не скористатися. Вдасться, – слава Богу, а ні, – буде інша спроба!
Розмовляла Олена Лайко. Фото автора та зі сторінки Тернопільської міської ради
