У будинку сімейного типу в Чорткові мамою для 9 діток стала сестра Йосафата.

Юрба щасливих діток біжить вулицею Чорткова, за ними поспішає монахиня. Хто не знайомий з ними, може подумати, що сестра супроводжує малечу на катехизацію. Насправді вони — сім’я! «Мамо, дай руку!» — звертається одне дитинча до монахині. Виявляється, сестра Йосафата Воробей стала мамою для дев’яти сиріт! Нещодавно вона з благословення єпископа Бучацького Дмитра Григорака відкрила будинок сімейного типу. На Тернопільщині є кілька таких будинків, але в Чорткові — єдиний, який заснувала духовна особа. Попри щоденні турботи з дітьми, сестра Йосафата знайшла час, щоб розповісти «НОВІЙ…» про їхню дружню родину.

— Сестро, як виникла ідея створення будинку сімейного типу?

— У 2011-ому році я приїхала на служіння до Чорткова. Працювала в єпархіальному управлінні, викладала християнську етику в школі, допомагала потребуючим. Опікувалася трьома дітьми з однієї сім’ї. Однак склалася така ситуація, що соціальна служба змушена була забрати дітей від батьків. Діти просили мене не залишати їх. Певний час вони жили зі мною в єпархіальному будинку. Владика Дмитро також турбувався про цих діток. Ми думали, що допоможемо мамі зробити ремонт і повернемо малечу додому, але, на жаль, не вдалося. У жінки психічні розлади. Я пообіцяла дітям не віддавати їх до інтернату, тому мусила виконати свою обіцянку.

Наталі тоді було 12 років, Марії — 8, Дмитрикові — 7. Виховую я їх із 2012-го року, тоді утворила прийомну сім’ю. Тепер вони вже дорослі, найстарша — студентка. Наприкінці 2015-го владика подбав про будинок для нас у Чорткові.

— Розкажіть про інших ваших діток. Як вони потрапили до вас?

— У 2016-ому я допомагала ще одній мамі з Чорткова. Вона була незаміжня, мала двох маленьких синочків — Сашка і Юрчика. Ми забрали її з пологового, сподівалися, що вона прийме рішення виховувати їх, але вона так і не змогла відкрити в собі материнство. Вона залишила дітей, віддала мені їх… Цьогоріч наша родина поповнилася ще чотирма дітьми. Отож, Наталі нині 19, Марії — 17, Дмитрові — 15, Сашкові — 7, Юркові — 4, Лізі — 6, Насті — 9, Софії — 6, Андрійкові — 4. Троє останніх — з однієї сім’ї з Трибухівців. Усі діти з сімей, де батьки не могли собі дати раду, але ніхто не в праві їх осуджувати. Треба багато вкласти праці, щоб діти змогли себе нормально поводити в суспільстві, але добре, що це все можна поправити.

— Як діти сприймають, що у них матуся — монахиня?

— Ми звикли одні до одних, тепер як рідні. На початках дітям було трохи важко, бо на них сипались і насмішки, і образи від однолітків. Молодь часом жорстока. У місті, можливо, теж є усиновлені діти, але про це ніхто не знає. А тут — не така мама, не в такому вбранні. Бувало, що їм неодноразово закидали, що живуть у монастирі, що будуть ченцями. Утім, мої діти все правильно сприймають, не комплексують, навпаки — цінують нашу домашню атмосферу. Кажу їм, що мають двох мам — одну, яка їх народила, та іншу, яка виховує.

— Ваші діти пережили непрості ситуації, можливо, отримали внутрішні травми. Як допомагаєте їм стати щасливими?

— З дітьми все просто! З дорослими складніше. Головне — дітей любити і не забирати в них дитинство. Вони швидко забувають негатив, легко адаптовуються. Кожна дитина мріє про повноцінну сім’ю. Щоб подолати травми, потрібно з дітьми їх проговорити. Допомагаю їм у цьому.

— Діти самі захотіли вас кликати мамою?

— Самі (усміхається, — авт.). До такого неможливо змусити. Старші зовсім ненав’язливо почали мене так кликати, я не могла заборонити. Меншенькі від них перехопили.

— З їхніми кровними батьками спілкуєтесь?

— Так, тільки б вони хотіли. Матір старших не позбавлена материнства, батьки інших — позбавлені. Діти мають статус сиріт, я — мами-вихователя. Іноді спілкуємося з їхніми батьками, допомагали їм з ремонтами, купували ліки. Найбільше зло в їхніх родинах — алкоголь. Від цього страждали діти.

— Діти можуть бути з вами до повноліття?

— За правилами можуть бути в сім’ї до повноліття, далі роблять самостійний вибір. Але нема правил і меж любові й турботи. Я відповідальна за них. Думаю, діти будуть повертатися до нас, бо не мають більше до кого. Наталочці вже 19, протягом тижня живе у Тернополі, а на вихідні приїжджає.

— Відчуваєте від дітей вдячність?

— Звичайно! Наталя приїжджає додому, допомагає мені, хоче, щоб я більше відпочила. Старається сніданок приготувати, дітей забрати.

— В кого які обов’язки у вашій домівці?

— Дітей багато, а я — одна, тому допомагаємо одне одному. Мусимо дотримуватися розпорядку, інакше буде хаос. Прокидаюся вранці о 6-ій, діти — о 7-ій. Снідаємо, заплітаю дівчаток, проводжу двох першокласниць Лізу і Софію до школи. Менші залишаються вдома з кимось зі старших. О 9-ій годині у нас Літургія. Потім готую обід, забираю дітей зі школи. Обідаємо і усі за графіком на гуртки — басейн, танці. Діти відвідують танцювальну студію «ЛюКаРа», торік ще ходили на вокал в студію «Едельвейс», цьогоріч нам не вистачає на все часу. Поміж тим усі діти вчать уроки, о 19-ій вечеряємо, миємо посуд, молимося і лягаємо спати.

— Допомагаєте їм готувати домашні завдання?

— Так, їм потрібна моя допомога, особливо меншим. Ще до нас приходить дівчина, яка теж робить з ними домашні завдання. У Фейсбуці я прочитала, що уроки придумали для того, щоб посварити дітей з батьками (сміється, —авт.). Щось у цьому є. У кожної дитини свої здібності, не всі можуть бути відмінниками. Мої діти пережили травми — внутрішні і зовнішні. Якщо в людини щось стається в сім’ї, то хіба вона може активно працювати? Так само й діти — часто не можуть сконцентруватися, розсіяні.

— Чи були якісь труднощі у спілкуванні з дітьми?

— Чогось такого складного не було. Вони хочуть спілкування. «Хочу поговорити!» — підходять до мене. Знаю, що якщо так кажуть, то треба все відкласти і приділити дитині увагу. Приходять з усім — зі спогадами, зі школою, зі своїми переживаннями. Якщо одне хоче спілкування, то вже і всі (усміхається, — авт.) Черга до мене! Індивідуальні проблеми обговорюємо сам на сам. А про школу, про те, як минув день, розповідають за вечерею.

— Дуже! Допомагають одні одним, хвилюються за інших. Майже усі мої діти мають серйозні хронічні захворювання, доводиться з кимось лягати до лікарні. Прошу знайомих залишитися з іншими. «Що лікар казав? Що треба робити?» — розпитують мене по телефону. Радіють, коли повертаємось додому. Вони вже як рідні. Наталя приїжджає з Тернополя, купує малечі чупа-чупси чи якісь інші солодощі. А загалом, якщо кудись їду, то обов’язково маю привезти всім якісь гостинці. Одяг купую для усіх дітлахів одночасно або докуповую, якщо змаліє. Пам’ятаю, що кому треба. Пам’ятаю зріст і розмір ноги кожного.

— Сестро, розкажіть звідки ви родом, про ваших рідних…

— Родом я з Луцька, там живуть мої батьки і молодша сестра. До монастиря пішла у 18-річному віці. Кілька років несла служіння на Івано-Франківщині. Здобула фах соціального педагога у Прикарпатському національному університеті, також закінчила Івано-Франківський теологічний інститут. Коли я ішла до монастиря, мама трохи хвилювалася, але потім раділа моєму покликанню. Про дітей я пів року боялася сказати своїм батькам. Коли ж розповіла, мама не здивувалася, бо бачила мою турботу про малечу.

— Батьки і сестра навідуються до вас?

— Так, сестра частіше, а мама не може, бо переїхала до села, тримає господарку. На канікули батьки беруть дітей до себе на Волинь, щоб відпочили, змінили обстановку. Малеча звикла до моїх рідних. Моїх батьків кличуть бабусею і дідусем.

— Діти — це ваше покликання?

— Господь так покерував. Це покликання в покликанні. Спершу Бог покликав мене служити в монастирі, а потім — служити дітям. Найкраща мати — Богородиця, від Неї вчуся, з Нею раджуся.

— Іноді доводиться чути від батьків і вчителів, що нині дуже важкі діти. Яка ваша думка?

— Абсолютно неважкі. Важкі хіба що батьки (сміється, — авт.). Психологи радять спілкуватися з дітьми хоча б сім хвилин на день. Кожна мати і кожен батько перш, ніж критикувати дитину, мають запитати себе, скільки часу спілкуються зі своєю кровинкою. Не «гортають» у телефоні, а дивляться в очі дитині. Сучасні реалії — швидкоплинність часу, завантаженість батьків роботою, різні проблеми, а ще ж треба щось прочитати в інтернеті. Але не узагальнюю, бо є багато хороших батьків. Та найголовніше у сім’ї — спільно молитися. Ми щовечора молимося вервечку. Діти роблять це не з примусу — самі радісно роздають вервечки.

— Наскільки важливе християнське виховання дітей?

— Дуже важливе. Я нещодавно прочитала, що діти, які моляться, менше впадають у депресії, у підлітковому віці майже не вдаються до суїцидів. Дитина з християнської сім’ї дивиться на своє життя по-іншому. Розуміє правдивий сенс життя, що нема нічого страшного, якщо щось не вдалося чи отримав погану оцінку. Кажу дітям, що я б хотіла, щоб вони гарно вчилися, але люблю їх не за оцінки. Діти віддячують любов’ю на любов. Знають, коли у мене день народження, пам’ятають усі наші родинні свята. Старші навіть роблять подарунки в той день, коли було рішення суду і була створена наша прийомна сім’я. Прибігають до мене з подаруночками — малюнками, шоколадками. Радію з ними як дитина!