23 березня 2023 року наше місто сколихнуло повідомлення про загибель на фронті Любомира Крупи – історика, науковця, педагога, громадського діяча, депутата обласної ради, доброго друга та товариша, побратима, воїна, який в перший день повномасштабної війни добровольцем пішов захищати Україну. Однак офіційного підтвердження цій інформації не було, тому Любомир Крупа вважався безвісти зниклим.
За цим визначенням ще можна було схопитися за бодай крихітну, примарну іскорку надії, що військовослужбовець 83 батальйону 105 окремої бригади територіальної оборони ЗСУ Любомир Крупа ще повернеться додому живим. На превеликий жаль, дива не сталося… Нещодавно суд, на основі свідчень побратимів, службового розслідування, встановив вважати Любомира Крупу загиблим.
Відтак, 23 березня 2024 року, до річниці загибелі воїна Любомира, його рідні, друзі, колеги, політики і депутати, представники влади і просто тернополяни – знайомі і незнайомі, прийшли на поминальну Літургію до Катедри.
– Ми сьогодні зійшлися тут, щоб у молитві на службі Божій вшанувати душу героя Любомира, який віддав своє життя за нас і за Україну. Ми маємо пам’ятати про усіх Героїв. Пам’ять про них буде вічно жити у наших серцях. Наразі ми не знаємо, де останки Героя України Любомира. Він десь лежить на полі бою. Але прийде час, і його останки знайдуть. За нього треба молитися, – сказав Архиєпископ і Митрополит Тернопільсько-Зборівський УГКЦ Василій Семенюк.
Сльози, квіти, свічки… Дуже багато людей… Неймовірне за силою та піднесення хорове звучання молитов, яке злітало у під високі склепіння храму, спільна молитва усіх присутніх «Отче Наш», спільна тремтлива «Вічная пам’ять», спільна переконлива «Ой у лузі червона калина» на завершення, як епіграф і водночас, як продовження, як нотка надії, що все було недаремно, що все вкладене Любомиром Крупою, в ціле Його життя, проросте тією квітучою калиною, залишиться добрим слідом у пам’яті людей, спонукатиме впевнено і переможно іти далі – за нашу рідну Україну…
Так, Любомир Крупа тепер повернувся до Тернополя, але лише у спогадах, світлинах, у справах, яких встиг зробити так багато, але стільки ще всього, на жаль, не встиг… Вічна і світла пам’ять Герою…
… Скільки ми ще будемо втрачати Героїв,
Відпускати на війну друзів,
Боятися та не хотіти таких розлук
І не мати можливості це зупинити…
Скільки ще будемо постійно чекати хороших новин
І боятися тих реальних, які виникають чорними літерами
У стрічках повідомлень або звучать по радіо.
Скільки ще будемо прокидатися від звуків повітряної тривоги,
А потім жити кілька годин в невіданні,
Куди прилетіло і кого і скільки забрало
Те літаюче, спопеляюче горе.
Скільки буде гинути, перетворюючись на Ангелів,
Повертаючись додому на щиті,
Або навіть і не повертаючись,
А залишаючись десь там, у якихось видолинках і гаях,
Або зникати десь там, на місці міст чи власних будинків,
Які в мить стали вирвою чи просто купою каміння…
Скільки ще будемо випробовувати своє почуття любові,
Яку хочеться витратити на всіх,
Аби вберегти, врятувати, захистити,
Але її чомусь катастрофічно не вистачає…
Скільки ще – неможливо назвати терміни,
Та ніхто й не назве їх, тому що, коли є щось визначене,
Що настане, скажімо, завтра чи післязавтра,
Тоді було би легше чекати і боротися!
А так залишається просто чекати і вірити,
Довіряти і молитися…
Здається, що ці щирі молитви
Вже перетворюються у вогняні стовпи,
Що звелись у небо,
І здається, їх вогонь неможливо не побачити,
Їх напевно вже настільки видно, що можуть розгледіти
Навіть інопланетяни із найдальших галактик, –
Ці високі стовпи чистої любові,
Віри, надії, а водночас – відчаю і розпуки,
Безсилля і неможливості нічого повернути назад,
Розпачу і неможливості втрутитись у хід подій…
Але все одно, треба жити своє життя,
Прокидатися, вставати, робити свою роботу,
Перебуваючи у впевненості, що якщо
Кожною своєю клітиночкою мріяти, думати,
Сподіватися і вірити,
То війна якнайшвидше закінчиться,
І ми переможемо!
Олена Лайко
