Родом із Криму головний сержант, командир одного з підрозділів тернопільської артбригади Степан Савка на псевдо «Афган». Чому такий позивний, здогадатися нескладно. Досвідчений військовий, рекордсмен за кількістю випущених у ворога артснарядів, направду запеклий патріот і відданий справі керівник. За що і нагороджений Орденом «За мужність» ІІІ ступеня. З ним поспілкувалися журналісти 20 хвилин.

Стати на захист Батьківщини його спонукала агресія росії на сході країни, однак до війська не брали, бо на той час він був батьком трьох неповнолітніх дітей. Пішов, як тільки старша донечка досягла повноліття – у 2015-му. Вона ж, проводжаючи татка на фронт, подарувала ангелика, який є для Степана незмінним оберегом на лініях вогню уже восьмий рік.

Вражений, як озвіріли ті, хто воювали з ним пліч-о-пліч в Афганістані: нищать його рідну землю, навмисно спалюють поля, вбивають мирних людей, залишають по собі вщент зруйновані міста. Дивується, як після такої кількості випущених по цих нелюдах снарядів – вони лізуть і лізуть, як хробаки з болота.

Найдраматичніше в цій історії те, що по той бік фронту воюють його близькі родичі з Криму. Якщо б доля звела їх на полі бою – каже, що прийматиме рішення за законами війни.
Свої слова наш співрозмовник підкріплює девізами — «Ніхто крім нас», відомим йому з часів, коли він ще був десантником в Афганістані, та артилерійським «Вогонь запеклих не пече». Залишається їм вірним, бо не виходить по-іншому. Каже, що армія у нього в крові. Пригадує, як мріяв після 10 класу навчатися в повітряно десантному командному училищі, під час проходження строкової служби потрапив до інших десантних військ. А після армії не зміг навчатися за омріяним напрямком через контузію, отриману на миротворчому фронті. До слова, в Афганістані служив із 1987-го по 1989-й рік. 15 лютого його підрозділ вийшов звідти останнім.

Упродовж служби у бригаді ім. Данила Апостола «Афган» був номером обслуги, навідником гармати, командиром гармати. З першого дня війни його підрозділ брав участь у бойових діях і постійно працював на лініях зіткнення.

— Головна моя ціль — вивести хлопців живими і здоровими додому, — це слова з яких Роман Степанович розпочав нашу розмову і повторив декілька разів упродовж інтерв’ю. — У багатьох хлопців, як і у мене, позакінчувалися контракти, та ніхто додому не їде. Якщо взялися, то треба йти до кінця, щоб відпочивати вдома з чистою душею.

Переживає за своїх солдат Степан Романович, як за власних дітей. Особливо за наймолодших. Мовляв, у нас вже — внуки, а в них ще все попереду. Воює переважно із хлопцями з заходу України. Разом пройшли чернігівський та житомирський напрямки, блокуючи підходи нахабної орди до столиці. Тоді, у перші дні повномасштабного наступу, було особливо важко. Працювали на старих гарматах, ворог лютував дико, були втрати серед особового складу.

Ситуація різко змінилася у кращий бік, коли на озброєнні з’явилася новітня іноземна техніка. Навчання на нових гаубицях Степан пройшов у Литві.

— Вони маневрені, високоточні, практичні, — розповідає про гармату «М-777» командир. — На старих гіацинтах ми по 5 пострілів робили, тут єдиний — і точний, тому результатами дуже задоволені, адже з кожним пострілом — орків на великий відсоток стає менше — це без сумніву. Вони там тремтять, земля у них з-під ніг втікає, коли ми працюємо.

Влучні потрапляння надихнули хлопців писати «послання» на снарядах. Кожен залишає щось від себе. Чи пишуть звідти, запитуємо. «Ну, ми ж осколків не роздивляємося», — сміється у відповідь головний сержант.

— Щодня прилітає, — продовжує уже суворішим тоном співрозмовник. — Чути свист — і всі 10-15 осіб на тебе дивиться і чекають команди, а ти в долі секунди приймаєш рішення: або в укриття, або залишаємо «дівчинку» і їдемо.

«Дівчинкою» наш Герой називає гаубицю. Каже, що техніку часом пошкоджують, та вона завжди підлягає ремонту, найважливіше для артилеристів — не затримуватися довго на одній позиції. І так навчилися маневрувати, що їх важко вистежити.

— Коли стріляємо з одного місця, вони починають свою «арту» стягувати, — говорить сержант. — Бувало, що ми від’їхали, а вони вцілили точнісінько туди, де нас уже немає.
Траєкторія переміщення гармати має бути хитрою і непередбачуваною — все продумує Степан Романович, як командир підрозділу.

На час запису інтерв’ю Степану Романовичу саме дали відпочити. Іноді військові теж мають вихідні — щоб передихнути, випрати речі, спокійно поспілкуватися з рідним, розвантажитися фізично і морально. Однак не цього разу. Ворожі засідки активізувалися: знову — переміщення позицій, напруга, неспокій.

— Вони просто нелюди, немає таких слів, якими можна їх охарактеризувати. Спалюють поля. У них же вкладено стільки праці, а люди бояться, і ми їх розуміємо. Місцеві віддають нам свої трактори, а наші хлопці, хто вміє їздити, переорюють смугами , щоб хоч частину хліба врятувати, — з криком душі продовжує командир. — Я знаю, що ми боронимо. За моєю спиною — діти, дружина, родина. А задля чого вони ідуть, ми не можемо зрозуміти. Ми щодня випускаємо стільки снарядів! Будь-хто адекватний уже би розвернувся і залишив позиції, а вони лізуть як хробаки з-під землі.

З болем військовий розповів, що декотрі населені пункти його підрозділ був змушений тимчасово покинути, щоб хоч щось залишити живим, бо відчуваючи супротив, окупанти міста перетворюють на згарища, застосовують усі засоби, навіть кидають фосфорні бомби. Та впевнений, що це тимчасово:

— Відвоюємо, переможемо і Крим повернемо!
Уже шостий день, як командир не телефонував додому, пише «есемески», а вдома хочуть почути голос. Каже, що спілкується з рідними при можливості, та можливість випадає нечасто. Дружина працює пекарем, середущий син — абітурієнт, наймолодший переходить у сьомий клас. Донька уже має власну сім’ю, завдяки їй Степан Романович став дідусем. Діти хвилюються кажуть, що люблять і чекають. Дочка ще колись, у 15-му році, подарувала таткові ангелика, а разом з ним іконку Матері Божої.

— З першого дня він зі мною їздить: сяду раненько в машину, протру його, прочитаю молитвочку — все як годиться, і відчуваю якусь незриму енергію, — чутливо доповнює сказане військовий. — І, знаєте, це таки — сила Божа. Чуєш, свистить, а ти стоїш і думаєш лише про те, щоб всі були живими, візуально шукаєш кожного солдата і супроводжуєш їх усіх поглядами, як вони розбігаються по укриттях, і жодного страху не відчуваєш.
Степана Савку цінують за організаторські здібності, вміння знайти підхід, переконати. Він розуміє кожного як батько і користується великим авторитетом. 27 травня указом президента України нагороджений Орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

— У Степана Романовича завжди чистота і порядок, де б він не був, навіть якщо це — бліндаж, в якому земля сиплеться, — так відгукується про нашого Героя офіцер відділення морально-психологічного забезпечення Олександр на псевдо «Степ». — Завжди активний і на позитиві — попри всі перипетії. Я ніколи не бачив, щоб він сумував. На шостому десятку він у прекрасній фізичній формі і ще дає фору молодим, організовує спортивні міні-змагання, в яких йому немає рівних. З 2019 року ми працюємо разом. Він зараз на передових позиціях. На жаль, я не можу озвучити статистики з його військової ефективності, позаяк це інформація не для поширення, лише впевнено можу сказати, що він є незамінним.