…Спливло вже п’ять років, як на Святвечір покинув світ Дмитро Стецько. Від смутку надщербилися кам’яні хліби на стовпах навколо майстерні й назавжди закрилося «вікно у небо». Однак завдяки племіннику художника – поціновувачеві мистецтва Володимиру Орищаку триває творче життя митця. За цей час пан Володимир організував три масштабні виставки робіт відомого живописця: в березні 2017-го у Київському Національному музеї Тараса Шевченка відбувся ретроспективний показ останніх 40-ка прижиттєвих робіт митця та презентовано альбом «Дмитро Стецько. Живопис», заплановані ще самим митцем і його Музою, дружиною Вірою Стецько. Рік потому у Львівському Національному музеї імені Андрея Шептицького та у квітні – червні 2021 року в Канівському музеї Тараса Шевченка пройшли виставки пам’яті «Поза часом» і презентовано альбом-каталог «Дмитро Стецько. Віра. Живопис», причому остання імпреза присвячувалась виставці художника, що відбулась у музеї Канева 20 років тому. Проєкт триватиме й надалі. У планах Володимира Орищака організувати виставки у Києві, Львові, Луцьку, Чернівцях, Тернополі.
Згадуючи сьогодні події останніх років, Володимир Орищак визнає: беручись за впорядкування творчої спадщини Дмитра Стецька, не чекав, яким тяжким буде цей хрест.
– Але так вирішила вся наша родина, яка впродовж усього життя Дмитра завжди була поруч з ним. Його матір до самої смерті прожила на хуторі разом із дочкою Любою. Тож коли Дмитро з Вірою приїжджали до села, то розповідали про організацію виставки та людей, які її відвідували. Дмитро був мені як батько. Бо мені не виповнилось ще й року, як помер мій тато. Тож Дмитро, значно старший за мене рідний вуйко, частково опікувався мною, надихав на мистецтво, вчив тримати порядок. А ще до 10 років учив малювати, але я не мав того терпіння, як Петро Мороз (тернопільський художник, ще один племінник митця, – авт.). Незадовго до смерті Дмитра ми пили каву в його майстерні, і раптом він почав розповідати про свого батька, показав його фото. Яке цікаве життя прожив дід Григорій!
Дороги довші, ніж життя
Дмитро Стецько народився у багатодітній селянській родині на Лемківщині у похмурі дні Другої світової – 8 листопада 1943 року. Розташоване на українсько-польському кордоні с. Полонна активно підтримувало УПА, відтак «за умовами переселення українців із їхніх етнічних територій» було депортоване польським комуністичним режимом, а саме село «спалено 28 березня 1946 року».
«Родина Стецьків була заможною. На Лемківщині Григорій та Марія Стецьки мали чимало моргів поля й ліс, господарку та міцну хату, – переповідає розповідь матері Володимир Орищак. – Депортація почалося навесні 1946-го. Напередодні хтось підпалив їхню хату, тож родина ховалася у прибудовах. Під вечір на подвір’я прийшли жандарми й наказали за пів години забиратися геть. Мати нашвидкуруч зібрала речі, взяла на руки новонароджену Марію. Батько підсадив собі на плечі 3-річного Дмитрика, і в оточенні шістьох старших дітей подружжя вийшло на сільську дорогу. Востаннє глянувши на рідне подвір’я, родина попрямувала на вокзал, звідки їх у товарних вагонах повезли у невідомий край, що звався Україною.
Коли дісталися станції с. Яструбове Козівського району, переселенцям повідомили, що ті, в кого було спалено хату, житла не отримають. Але місцевий голова, взнавши, що у Григорія та Марії Стецьків восьмеро дітей, підселив їх до родини Думків на хуторі Драгоманівка, що неподалік містечка Козова. Селяни віддали прибулим невелику недобудовану хату, і батькові зі старшими синами довелося пристосовувати хатину для прожиття».
«Дмитрик у нас маляр»
«Дмитро Стецько з дитинства був надзвичайно творчою людиною – і малював, і співав, – доповнює розповідь інший племінник митця, художник Петро Мороз. – Мій дід, Йосип Мороз, декілька разів створював у Драгоманівці народний хор «Каменяр», і співало в ньому десь 150 чоловік. Але музикантів то поляки розганяли, то совіти. Востаннє дід зібрав хор у 1947 році. До клубу приходили діти, а він їх учив. Моя бабця розказувала, як малим він пас корову та зробив собі скрипку: взяв на дощечку натягнув струни і грав. Він мав гарний голос і дар до музики, тож як подорослішав, купив собі акордеон і навчився грати».
Водночас хлопчик любив малювати та різьбити з картоплі чи буряків усілякі фігурки. Якось в одному інтерв’ю Дмитро Стецько пригадував, що його батько, побачивши малюнки на той час 5-річного сина, сказав: «З тебе буде щось цікаве». А мати вчителям казала: «Дмитрик – маляр, його не треба чіпати іншими труднощами».
Обираючи між музикою і малюванням, після закінчення школи Дмитро вступив до музичного училища. Але після служби в армії, у 1968 р., Стецько вирішує поступати до Львівського училища прикладного та декоративного мистецтва ім. Івана Труша, де навчався у відомих художників-педагогів Тараса Драгана і Володимира Трохимлюка.
«Студентські роки Дмитра були голодними, – продовжує розповідь пан Володимир. – Родина допомагала, як могла, але цього не завжди вистачало. Якось у кишені вуйка лишилося 5 копійок. Та він дав собі раду і навчання не кинув».
«Після 8-го класу, в 1970-му, я приїхав до Львова вступати до цього ж училища, а вуйко саме працював над своєю дипломною роботою – вирізав із дерева чотири декоративні підвіски, символи пори року, й порізав собі пальці, – пригадав Петро Мороз. – Пам’ятаю, заходжу до майстерні, а Дмитро працює із закривавленим бинтом на руці. Одна з тих підвісок зберігалась у його майстерні. Дмитро дуже добре захистився, і йому запропонували вступати до інституту (Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва, нині – Львівська національна академія мистецтв, – авт.), але через матеріальні труднощі змушений був відмовитись і повернутися до Тернополя, де пішов працювати у художній комбінат, там же отримав майстерню».
Картопляна «Правда» і «бульдозерна виставка»
Уже перша робота Дмитра Стецька «Свято врожаю» (1973) – розпис темперою стін водолікарні у Микулинцях, засвідчила: недарма на приватних заняттях за зачиненими дверима історик мистецтва Микола Батіг знайомив студентів із творчістю українських монументалістів школи Михайла Бойчука. Проте в Тернополі молодому митцю швидко дали зрозуміти, що тут – периферія. Як згадувала дружина художника, мистецтвознавець Віра Стецько: «Дмитра переслідували за його бунтарську вдачу та непримиренність до принципів соц-арту. Тож він організував колектив музикантів, з яким їздив по весіллях і заробляв на пензлі та фарби, щоби спокійно малювати на хуторі картини».
«Із раннього періоду мені запам’яталися декілька робіт Дмитра – «Три косарі», «Святий вечір», «Хлопчик з пилкою». Це ще не був знайомий нам Стецько, бо за стилем нагадували Поля Сезана, Ван Гога, – продовжив розповідь Петро Мороз. – Та найбільше мене вразив один пейзаж: на потрісканій землі на газеті «Правда» лежить картопля. Стецько віддав його на виставку. Це було десь у 1976-1977 роках, через пару років після так званої «бульдозерної виставки» на околиці Москви. А в ті часи перед відкриттям виставки всі картини оглядав цензорний комітет, такі собі куратори від КДБ, що постійно стежили за художниками. Звісно, цю роботу Дмитра зняли з виставки і сказали, що такого не може бути, щоби в Радянському Союзі була бідність, та ще й картопля на газеті «Правда»! Потім відібрали майстерню та заборонили представляти роботи на виставках. У ті тяжкі для Дмитра часи його підтримав художник Станіслав Ковальчук: підкидав різні замовлення, зокрема, різьбити з дерева модні тоді шкатулки та орлів. Ці витвори потім здавали у магазин. Водночас це дозволяло Дмитрові паралельно творчо працювати».
Згодом Д. Стецькові дали нову майстерню на вул. Пирогова. Колись тут розміщувалась друкарня, стояли старі верстати, все було захаращено-завалено, тож Дмитрові з Петром Морозом довелося добряче попрацювати, поки облаштували кімнату й кухню, але ні газу, ні води та каналізації тут не було. Проте у майстерні подружжя Стецьків прожило років десять. Як вони там жили? У коханні й творчості, ніколи не жалілись і ні на що не нарікали».
Віддай майстерню владі?
Отож щодо майстерні митця. У 2017 році не встигли рідні пережити горе, як ледь не з усіх сторін посипалися «пропозиції», більше схожі на вимоги. Так один недолугий музейник вимагав відібрати у спадкоємців усі картини Дмитра Стецька: мовляв, вони не розуміються на мистецтві. Далі – більше: дехто почав стверджувати, ніби влада передала художнику майстерню з умовою, що після смерті тут буде створено музей. Свого часу я питала пана Дмитра стосовно музею, але він категорично все заперечив. Так, художник звертався до місцевої влади з проханням дозволити йому безкоштовно приватизувати приміщення, але йому відмовили! Більше того, не зважаючи, що приміщення старе, але розташоване у центрі Тернополя, митцю запропонували викупити його разом із клаптиком землі за чималу, нечувану на той час суму! Тоді Дмитро Стецько продав декілька своїх робіт і ґонорово викупив майстерню! Чи не тому після його смерті ніхто із представників влади не звертався до родини з пропозиціями щодо створення музею Стецьків?!
«Я вивчав це питання, консультувався зі спеціалістами, що можна зробити з майстернею і скільки потрібно вкласти коштів. Але одна справа, коли будуєш нове приміщення, і зовсім інша, якщо це розвалина. До того ж будівля розташована між будинком «Червоного хреста» і гаражами. Облаштувати тут можна хіба щось невеличке, – пояснив Володимир Орищак. – Утім, вважаю своїм обов’язком утримувати майстерню. Повірте, для мене за честь бути двірником у художника Стецька! Та декілька років тому безхатьки влаштували пожежу в гаражах. Вогонь перекинувся на дах майстерні. Тож пожежники сильно залили приміщення, від чого кинувся грибок. Тим часом у прибудованому коридорчику ще за життя Дмитра протікав дах, і він його постійно ремонтував. Тож це приміщення вже не можна врятувати. Потрібно повністю міняти дах, укріпляти стелю, та й фундамент дуже низький, і стіни не вельми міцні. Коли навесні 2016-го майстерню втретє обікрали, злодії просто вибрали цеглу і залізли через діру в стіні».
Проте Володимир Орищак налаштований оптимістично щодо перспективи створення музею чи галереї геніального митця: «Дмитро Стецько залишив нам у спадок чималу колекцію картин. Написані у різні роки, вони охоплюють усі етапи його творчості. Я дуже полюбив ці роботи і хочу, щоби ними насолоджувались якомога більше людей. Тому, звичайно, думаю про перспективу. Не думайте, що двері зачинилися і все. Ні, Стецько живий. Як він колись зізнався: «Моє мистецтво поза часом».
Джерело: Тижневик “Номер один”
