Як досягти того, щоб слухач не сприймав бандуру лише символом сивої давнини, ретро-інструментом? Відповідь на це запитання, здається, і є творчою та життєвою місією народного артиста України бандуриста Романа Гриньківа. Через виключно позитивне сприйняття світу, спілкування не лише з колегами-музикантами, а й представниками різних сфер, відбувається обмін поглядами, емоціями, інформацією, музикою. Саме під час цього процесу і народжується новий жанр бандурного мистецтва, близький широкому колу слухачів. І тоді така творчість не залишається привілеєм обмеженого кола поціновувачів, а йде у світ, до людей, розвиває та наповнює життя.
– Як вважаєте, Ви легка в спілкуванні людина?
Так, дуже. Пушок! (Сміється) Про це свідчить і те, що у мене багато друзів.
– Що таке справжність у спілкуванні для Вас?
Справжність – це коли ти розумієш свого співрозмовника, і він потребує цього спілкування. І в ньому є сенс, а не просто формальність, як ото в американців – «how are you» і все.
– Ваші друзі – це люди більше з творчої сфери?
Я спілкуюся з різними людьми. Це колись існувала думка, що потрібно не розпорошуватися, витримувати своєрідну «екологію» стосунків, щоб не розтрачувати себе. А тепер вважаю, що треба залишатися відкритим до будь-чого, адже все взаємопов’язано. Не можна бути тільки в одному чомусь розвинутим і тільки про це говорити. Якщо починаєш спілкуватися лише про бандуру, це певною мірою «затягує», дає розвиток, але, з іншого боку, – створює обмежене середовище, де немає взаємообміну з іншими сферами життя. Ми довго обмежувалися лише професійним колом і виходило, що у нас виробився свій академічно-народний жанр, в якому ми вже варилися, як у «власному соці». Це відокремлювало певну кількість слухачів від нашого мистецтва, формуючи групу шанувальників, які сприймали бандуру лише як вузький музичний жанр. А коли почали спілкуватися з іншими музикантами, композиторами, обмінюватися творчими ідеями, то стали грати джаз, сучасну музику, імпровізувати з іншими музичними формами і в такий спосіб урізноманітнили бандурне мистецтво. В результаті дуже швидко воно стало прогресувати. Тобто, спілкування дуже активно впливає на розвиток конкретної професійної сфери.
– А відколи Ви прийшли до такого урізноманітнення?
Був час, коли мене називали урбаністичним синхрофазотроном у бандурі. І це через те, що міг зіграти на цьому інструменті сучасну музику. Тоді джаз для бандури вважався взагалі катастрофою! Бо, мовляв, він відволікав усю увагу від коріння, від спадщини. Я боровся з таким баченням. Причому, боротьба була сильною, по-справжньому. Мене навіть викликали «на килим» до високих кабінетів Спілки кобзарів, де за столами сиділи двадцять чоловік і влаштовували мені допит, як на суді, звинувачуючи в тому, що я посмів щось змінювати в жанрі.
Хочу сказати, що то була не лише, так звана, стара генерація музикантів. Я посварився навіть зі своїм учнем, який наслідував мою музику, з цікавістю придивлявся до моїх творчих експериментів, але в той момент був на стороні тих, хто засуджував моє новаторство. І, по суті, зрікся мене. Зараз це вже забулося, і наче все добре. Але на той час, коли конфлікт був гострим, дехто з мого досить близького оточення не витримував і теж починав схилятися до того, що я дійсно «синхрофазотрон».
Та завдяки процесу професійного спілкування, ця тема якось затихла. І вже ті кобзарі, які той осуд затівали, самі грають рок на бандурах. Хоча, то було не так вже й давно, – лише якихось п’ятнадцять років тому!
– Чому ваші творчі пошуки викликали у кобзарів незадоволення?
Кобзарська спільнота, що сформувалася після Незалежності, ставилися до кобзарського мистецтва виключно як до носія народної спадщини і вважали, що мають право диктувати, як повинна розвиватися культура, зокрема, бандурна. А тут з’являється якась «консерваторія» на зразок Романа Гриньківа, зі своїми новими течіями і напрямками, сперечається з ними, грає на бандурі класику, зазирає в академічний жанр!
Лише завдяки творчому спілкуванню нарешті прийшло розуміння, що і в кобзарському мистецтві повинні бути розвиток та відображення сучасних музичних тенденцій. Тобто, наше професійне товариство все ж прийняло вимоги часу, і виявилося, головна причина полягала не в тому, щоб Романа Гриньківа «затоптати», а щоб з’ясувати, чи нове звучання бандурі шкодить чи її розвиває. І ми бачимо, що таки розвиває, оскільки з’явився напрямок поп-жанру в бандурному мистецтві. Музиканти на бандурі тепер виконують відомі кавери, і це подобається людям. Отож, вийшло так, що саме спілкування зробило своє добре діло, посіяло зерно, яке тепер проросло, і зараз такої боротьби за чистоту жанру немає.
– Як тут допомогло почуття гумору і наскільки важливою для вас є ця якість у співрозмовника?
Я завжди намагаюся в розмову додати якоїсь легкості. Бо якщо постійно «тиснути» повчальними темами, то за тридцять секунд відбувається перевантаження. Це я знаю і з роботи зі студентами. Тому додаю в свої монологи на заняттях якісь жарти, елементи гри. Бо інакше це все важко сприймається.
– Ви відчуваєте, що «достукалися» до сучасного покоління, чи це не було Вашою метою?
Не буду лукавити, що від початку мав на меті власною творчістю привнести різножанровість у бандурне мистецтво, адже тут раніше була лише моножанровість. Але в жодному разі при цьому не викреслити стару, звичну бандуру. Разом із тим, я граю свою музику, хоча дуже багато виконував класичних композиторів та оригінальних творів для бандури. Зараз я більше виконую власні твори, оскільки це мене спонукає писати нову музику, що збагачує репертуар бандуриста. А якщо щось не так вийде, то сам й розгрібатиму.
Якщо брати кавери, то є небезпека, що поганою трактовкою можеш зіпсувати імідж бандури. Наприклад, «Бітлз» гарні тільки в їхній власній трактовці. І якщо грати «Yesterday» на бандурі одноголосно, по одній ноті, то не буде повного стадіону й фанатки не пищатимуть, бо виконання відомих творів, – це своєрідний обман, піар-хід. Треба тоді таку трактовку твору зробити, щоб вона була на рівні, хоча б, того ж оригіналу, щоб виникли підстави для визнання і публіка захотіла таке слухати масово. Отож, справжнього успіху можна досягти власною творчістю або дуже якісним своїм баченням чужого твору.
У мене не раз були цікаві пропозиції кавер-проектів із симфонічним оркестром. Наприклад, грати музику з відомих серіалів HBO. Але я не взявся за цей проект, бо вважаю, що не доказав ще багато чого свого, і якщо мені вдалося в бандурі знайти якусь свою «фішку», то її й треба розкривати.
– Як змінити для слухача сприйняття власне бандури, показати ті її можливості, про які ніхто й не знав?
Зараз потрібно розвивати культуру бандурного мистецтва. От мені подобається словосполучення – культура спілкування. А от «культура музикування», – чомусь не прижилося. У цьому контексті, я би не дозволив грати на розстроєній бандурі або на бандурі, яка неякісно звучить, щоб не спотворювати хоча б те, що вже виходить. А сучасні «відчайдухи» можуть прив’язати до бандури фаєр, аби він димів, і грати на ній, навіть якщо вона не строїть і не має гарного звуку. Але в такому випадку втрачається саме обличчя інструменту. І з’являється лише красива картинка, яка не має відношення до мистецького жанру. Виходить, що ми в такий спосіб продаємо в маси саме картинку, а не подаємо це як цілий мистецький жанр. Натомість, музична культура повинна рости. І за це потрібно боротися. Справжній професіонал не має права понижати виконавську планку, замінюючи її спецефектами.
– До такої думки прислухаються колеги-бандуристи, Ви відчуваєте свій вплив на ситуацію?
В більшості випадків їм байдуже. Як тільки ми заходимо в дискусію про культуру звуку, про «школу», відразу виникає гостра розмова. Йдуть порівняння, хто з нас більше заробляє і що гроші є критерієм якості. Тому я притримуюся позиції, що добре, коли є й така присутність бандури в нинішньому мистецькому просторі. Це непоганий початок, аби комусь іншому, талановитому і більш адаптованому підхопити «хвилю» й вискочити на розігрітому матеріалі на вже підготовлену аудиторію. Той, хто це зробить краще, забере собі ту всю публіку, потягне її за собою. В принципі, так було завжди в поп-жанрі. Тому боротися з початковим розвитком цього напрямку в бандурному жанрі не варто. А от підштовхувати його в правильний бік можна.
– Який Ви бачите ефективний інструмент для такого впливу?
Велику роль може зіграти саме спілкування в межах професійних спільнот, за допомогою соцмереж. Потрібно, щоб такий творчий обмін ішов на рівні готового продукту. Бо просто поговорити на задану тему, нічим не допоможе мистецькому середовищу. Послухають, як казочку, перегорнуть сторінку, і нічого не робитиметься. А от якщо хтось представить свою роботу і її визнають, то це потягне за собою розвиток. Бо інший пробудиться і захоче зробити вже щось своє. Є тільки такий шлях. Взагалі, усьому нашому музичному мистецтву, не лише бандурному, потрібен такий творчий поштовх.
– А хто вам дав цей поштовх у творчості? Яка знакова для вас зустріч зіграла визначальну роль?
– Моя сім’я, то і є мій найважливіший поштовх до творчості. Ми з дружиною Ларисою Дедюх познайомилися і одружилися через спільний творчий інтерес. А ще мій викладач, професор Сергій Васильович Баштан привчив до того, що треба не лише вміти добре грати, а й боротися за мистецтво. Якби не його позиція, то зараз не було б стільки музикантів-бандуристів, бо завжди цю спеціальність намагалися скоротити, приймати менше студентів. Хоча є й інші проблеми. Фактично, ми зараз, як і колись, знаходимося в якійсь ізоляції. У нас немає програм підтримки, ніхто не отримав ніяких грантів, хоч і подавали, немає сприяння виробництву інструментів. Переважно усі діючі бандури перероблені зі старих. А повинен бути розвиток, в тому числі й вдосконалення самого інструмента.
Чомусь у нас бандуру люблять лише два рази на рік: в Шевченківські дні і на День Незалежності. Хоча тепер й на День Незалежності про неї не згадують. Я це сприймаю як такий собі натяк, що ми, бандуристи, не потрібні державі. Хоча й стараємося себе проявити як популярний сучасний мистецький жанр. Але досі є люди, які вважають бандуру ідеологічною зброєю, тому намагаються нас не помічати, просто ігнорують.
Розмовляла Тетяна Долішна
Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду
