Люда ще раз зітхнула, глянувши на сіре лютневе небо, поштриховане навскіс гілочками старої берези, що росла у внутрішньому дворику їхньої поліклініки. Настрій був таким же сумним, як і пейзаж за вікном. „Ну що за життя, – подумала дівчина. – У всіх сьогодні, День Валентина: романтичні зізнання, троянди, сердечка.
А я сиджу тут із картками хворих, які були сьогодні на прийомі у нас в кабінеті, і жодних перспектив на свято… Шоколадка від лікаря-хірурга в даному контексті до уваги не береться, оскільки він сьогодні роздаровував солодощі всім співробітницям. А в мене, як завжди, одна перспектива – дім, робота, дім”.
Аж тут у двері хтось постукав, і Люда підняла голову від паперів.
– Можна? – запитав нерішучий голос.
На порозі стояла старенька жіночка, яку дівчина одразу впізнала. Марта Іванівна мешкала у будинку поруч з їхньою поліклінікою, тому частенько заходила до них, коли зле почувалася.
– Марто Іванівно, заходьте, будь-ласка, – підхопилася з крісла Люда. – Але лікаря уже сьогодні не буде. Вона додому побігла – пообіцяла доньці з внучкою посидіти, щоб вони з чоловіком могли кудись сходити на романтичну вечерю. Сьогодні ж День Валентина.
– Я розумію, Людочко, – тихенько сказала жінка, вмощуючись на краєчок крісла біля столу, – я й не сподівалася, що хтось тут ще буде. Адже вже і справді пізно. Просто так зайшла…
– Раз зайшли, давайте я вам хоч тиск поміряю, – запропонувала Люда, і Марта Іванівна з вдячністю посміхнулась дівчині.
– А я вас не затримую? – раптом злякалася вона, – ви ж теж напевно сьогодні поспішаєте?
– Не турбуйтеся, у мене сьогодні вільний вечір, – відповіла Люда і пильно глянула на свою пацієнтку, оскільки тиск й справді виявився дуже високим. – А ви вже приймали щось сьогодні?
– Я випила таблетки вдома, а тоді зразу до вас пішла. – Марта Іванівна винувато підвела очі на медсестру. – Я просто дуже злякалась бути сама, розумієте. Відчула, що тиск піднімається, й злякалась. А „Швидку” викликати стало страшно. Мені від самої думки про таке ще гірше стає. Та ще онук мій у відрядження поїхав, і не було навіть до кого подзвонити, бо донька зараз у Львові мешкає.
– Давайте тоді почекаємо трошки, поки препарати подіють, – запропонувала Люда, – переміряємо тиск, і я вас додому проведу, в мене все одно вже зміна закінчилася, залишилося ще тільки трошки дописати.
– Звичайно, я зачекаю, – зраділа жінка і принишкла на своєму кріслі, щоб не заважати.
Результати наступного вимірювання тиску цілком задовольнили дівчину, і за кілька хвилин вони з Мартою Іванівною вже потихеньку обережно йшли слизьким засніженим тротуаром, який ніхто і не думав чистити. „Як така старенька жінка сама прийшла до поліклініки по цій слизоті, та ще й з таким тиском! – Подумала дівчина. – Якби це була моя бабуся, я б у таку погоду їй навіть на вулицю виходити не дозволила”.
– Мені онук взимку забороняє надвір виходити, – наче прочитала її думки Марта Іванівна. – Він і продукти всі приносить, і тиск мені постійно міряє, хоч інженер, а не лікар. Але його зараз немає у місті, от я і відважилася… А може ви зайдете до мене на чай, Людочко. Я якраз печива напекла. Дуже прошу вас, зайдіть!
Люда завагалася, але перспектива повертатися додому, до своїх думок, до пледу з телевізором теж не тішила. І дівчина погодилася…
В квартирі Марти Іванівни було стерильно чисто і смачно пахло ваніллю, корицею і ще чимось неповторним, що завжди супроводжує процес приготування домашніх солодощів. Люда роздягнулася і на запрошення господині, яка вже ставила чайник, зайшла на кухню. Зайшла і оніміла: на столі стояла таця з тістечками, які вона бачила хіба що у модних журналах в ілюстраціях до статей про те, що готують на День Валентина у модних кав’ярнях Відня чи Парижа. Симпатичні сердечка, вкриті білою та коричневою глазур’ю і прикрашені якимись неймовірними сріблястими намистинками, шоколадні голубочки та янголятка, – все це виглядало просто нереальним.
– Ви самі все спекли? – не стримала Люда захоплення, – очам своїм не вірю!
– Сама дитинко, а хто ж, – посміхнулась Марта Іванівна, – та й тут дуже прості рецепти. Я вас навчу, Людочко, якщо захочете.
Раптом їх бесіду на півслові обірвав звук скреготіння ключа у замку вхідних дверей, і до квартири увірвався молодий високий чоловік.
– Бабусю, де ти пропадала! – схвильовано закричав він. – Я тобі дзвоню-дзвоню на домашній, а ти слухавки не піднімаєш.
Хлопець знесилено опустився на кухонну табуретку.
– Не лякай мене так більше, чуєш. Завтра ж тобі мобільний куплю, ти вже мене більше не відмовиш від цієї ідеї.
– Та що ти, Андрійку, – захвилювалась Марта Іванівна, – навіщо мені той мобільний, якщо я і так завжди вдома. А це ось буквально на півгодинки в поліклініку сходила. Я ж не думала, що ти швидше з відрядження повернешся. До речі, знайомся, – повернулась вона до своєї гості. – Це Людочка, наша дільнична медсестра, вона була така люб’язна, що провела мене додому, ось ми і чай якраз зібралися пити.
Юнак аж тепер помітив у кухні незнайомку і привітно кивнув дівчині.
– Дуже приємно! Андрій. Дякую за те, що не залишили напризволяще мою бабусю.
Люда зустрілася з поглядом його уважних темних очей, зашарілася і чомусь нічого не змогла сказати у відповідь.
– Роздягайся, приєднуйся до нас, ти ж вже не поспішаєш? – лагідно посміхнулася онукові Марта Іванівна.
– В поліклініку, кажеш, ходила… – Андрій, знімаючи куртку, вирішив повернутися до попередньої теми розмови.
– І що, – звернувся він до Люди, – тиск „зашкалював”, правда?
Люда подивилася на свою пацієнтку, не знаючи, що відповісти, а Марта Іванівна, опустивши голову, швидко почала розставляти чашки.
– Можете мені нічого й не відповідати, я все сам зрозумів, – Андріїв голос звучав стурбовано, але не сердито. – Гаразд, давайте й справді чай пити, тим більше тут такі сердечка красиві! Але для чого було все це пекти, бабусю, втомлюватися?
– Так сьогодні ж День Валентина! – пролунало у відповідь. – День закоханих. А мені так захотілося зробити тобі сюрприз.
– Сюрприз вдався! – на цих словах Андрій знову подивився на Люду, і дівчина не змогла відвести погляду…
Коли після чаювання з глазурованими сердечками, яке тривало цілий вечір за розмовами про улюблені книжки, фільми та музику, про медицину та комп’ютери, Андрій проводив Люду додому, їй здавалося, що вона знає цього високого розумного юнака тисячу років.
– Дякую за вечір, – прошепотів він, ніжно стискаючи у своїй великій долоні її пальці. – Це був, напевно, найкращий у моєму житті День Валентина.
– У мене теж, – відповіла йому Люда, відчуваючи себе безмежно щасливою.
Олена Лайко
