Прем’єра! Виставу «Збоченці» ще навіть у столиці не бачили! Її до нас привозить Український малий драматичний театр із Києва! Так красиво і багатообіцяюче все починалося… Мабуть, тому, що очікування були великими, розчарування і стало величезним. Чи то тільки для мене? Але не буду бігти поперед батька в пекло. Отже, як усе було.
Сюжет ніби й непоганий і спектакль мав би всі шанси бути цікавим. Далеко не молодий психолог починає працювати сам на себе – відкриває приватний кабінет. От тільки клієнти не поспішають іти до нього на прийом. Тому бідолашний зазвичай проводить свій робочий день п’ючи каву та сумуючи. І ось несподівано від «пацієнтів» нема відбою: приходить то східна дама-шантажистка, то вишукана пані із непомірними сексуальними апетитами, то алкоголік на межі самогубства через брак потенції, то хлопець, що хоче вбити батька, бо той його не розуміє. І поміж усім цим людом блукає туди-сюди молода секретарка на високих підборах і у коротких сукнях та спідницях. Перевдягається через кожні п’ять хвилин, перекривляє дивакуватих клієнтів та їсть цукерки. Насамкінець вона знаходить своє кохання в образі багатого хлопця, що насправді не хоче нікого вбивати, а просто мріє стати актором. Та й усі клієнти виявляються підставними – їх появу за гроші організувала дружина нещасного психолога, щоб підтримати його віру у себе. І навіть сама зіграла отих дивних пань. Зате хлопець-актор завдяки порадам головного героя знайшов порозуміння з батьком і татусь на радощах зробив таку рекламу психологу, що уже на завтра мало бути багато справжніх і небідних клієнтів. Усе таємне стає явним, всі щасливі і все чудово. Але є одне «але».
Спершу про плюси. Київські актори справді красиво танцювали і музичний супровід був теж на висоті. Особливо успішною у танцях була акторка, що зіграла роль секретарки. Скільки всіляких варіацій на різні мотиви вона продемонструвала під всесвітньо відомі хіти. Чого вартий лише «You can leave your hat on» у виконанні Джо Кокера. Пісня, що стала відома завдяки стриптизу від Кім Бесінджер, і на тернопільській сцені ожила еротичним танком. Чоловіча половина аудиторії у залі була, безсумнівно, у захваті. Та й жінки хоч-не-хоч, мусили визнати танцювальну майстерність молодої дівчини. Бо таки й справді краса є у кожному жанрі. Головне, аби не було вульгарності.
А от зі сценарієм п’єси були явні проблеми. Нехай не ображається на мене автор і режисер Ірина Ломакіна, але не можна будувати усі репліки на відомих і вже доволі «бородатих» анекдотах. Може, це мені не пощастило, що я знаю їх багато і вдруге слухати не вельми цікаво. Не буду особливо акцентувати увагу, що часом траплялися такі «вільні» анекдоти, які і серед своїх знайомих у вузькому колі не дуже й варто розказувати. Тут уже питання смаку і того, що для кого є кумедним. Хай там. Гірше інше – вистава скотилася до примітивізму. Якщо спочатку це було хоча б трохи смішно, то далі уже щораз сумніше. І навіть гарні танці та доволі хороша гра акторів ситуацію не рятували. Бо не можна будувати замок на піску – зруйнується. Театр – це ж не КВК. Не можна підмінювати одне поняття іншим. Надто вже видно цю підміну.
Поміж анекдотами час від часу проскакували і цікаві фрази. Наприклад про те, що людина, яка проповідує якісь істини, але не сповідує їх у житті, насправді блефує. Або що актор завдяки своєму частому перевтіленню на сцені проживає не одне, а тисячу життів. І саме він часто допомагає людині навіть більше, ніж священик. Усіляке буває, це правда. Чи не тому театр і досі популярний, хоч би які новітні технології придумували винахідники?
Хороший актор може зіграти будь-яку роль. Це його робота, врешті-решт. А глядач приходить отримати емоції від гарної гри на сцені, знайти відповіді на свої запитання, посміятися – усе залежить від жанру. Я не проти легких комедій із піснями і танцями. Я проти примітивізму на сцені. Не можна видавати добірку анекдотів, приправлених музикою, за виставу. Залишається питання – хто ж після цього всього збоченці – герої недолугої постановки чи глядачі, що все це дивилися? Найпринциповіші тернополяни виходили із залу ще після перших 30 хвилин подій на сцені. Решта сиділи, дивилися і сміялися. Може, за інерцією. Може, справді комусь подобалося. А мені хотілося вірити, що станеться диво і враження від вистави таки будуть хорошими. «Не та розмова, не тії слова», – як співається у відомій українській народній пісні. Або просто — за Станіславським –«не вірю».
Тетяна Сорока
