Здобутки міста, області, держави Олександр Бірюков сприймає лише через призму спорту. Він переконаний, що спортивне майбутнє України безпосередньо залежить від діяльності тренерів-ентузіастів у школах та ДЮСШ, які у своїх маленьких вихованцях здатні побачити майбутніх зірок спорту. Він вболіває за Тернопіль як спортивне місто і мріє про його подальшу славу на цій ниві…
Начальник обласного управління з фізвиховання та спорту Міністерства освіти і науки, молоді і спорту України, голова обласного осередку велосипедного спорту Олександр Бірюков – у проекті «Незалежні інтерв’ю до двадцятиріччя Незалежності України».
Що, на Вашу думку, найважливішого, здобула Україна за останні двадцять років?
Україна ствердилась як самостійна держава. Мені важко говорити, скажімо, про економіку чи політику, але те, що зроблено в галузі спорту, однозначно, – крок, якщо навіть не цілих десять, вперед. Справа в тому, що якщо ще двадцять років тому для спортсменів з Тернополя, Хмельницького, Рівного потрапити у склад збірної Радянського Союзу з будь-якого виду спорту – це була вершина мрії, то тепер для них участь у змаганнях світового рівня, захищаючи спортивну честь України, – звична практика. Більше того, – десятки, сотні школярів з Тернопільщини щороку їздять на змагання, фестивалі до Польщі, Словаччини, в інші країни і вважають це абсолютно природнім явищем. Це справді так, причому, саме спілкуючись зі своїми ровесниками з інших країн, діти починають розуміти свій рівень у тому виді спорту, яким займаються. Можу сказати також, що на географічній карті світу за останні двадцять років немає жодного континенту, за винятком Антарктиди, хіба що, де б не побували студенти Тернопільських вищих навчальних закладів, беручи участь у різних видах змагань – від Чілі до Фінляндії, від Південної Кореї, Індії до Канади, не говорячи вже про Америку чи країни СНД. Це є свідченням того, що, попри всі негаразди та проблеми, які є в державі, адже всі вони без сумніву трансформуються на рівень фізичної культури і спорту, ми однозначно зробили велетенський крок вперед!
Коли ви буваєте за кордоном і говорите, що з України, люди знають державу нашу?
Звичайно, в перші роки Незалежності ще могли виникнути запитання «Україна, а де це?» або «Україна – Росія?». Але давно вже такого не спостерігається. Разом із тим, я, скажімо, мав нагоду декілька років тому в складі збірної команди України побувати в Канаді на чемпіонаті світу з велосипедного спорту, де нас приймала українська діаспора. І коли ми – близько сорока чоловік – членів команди, зайшли у величезний зал найбільшої греко-католицької церкви в Торонто, то всі присутні, а це десь до тисячі людей, встали і аплодували нам як представникам незалежної України! Це було свідченням визнання нашої держави. До речі, треба сказати, що збірні команди України з різних видів спорту бувають на всіх континентах, і представники нашої діаспори завжди знаходять хоч найменшу можливість, аби нас підтримати, – якщо не грошима, то хоча б медикаментами, продуктами чи організацією безкоштовного проживання, щоб посприяти перебуванню у них українських спортсменів.
А які знакові для України події Ви можете назвати за останні двадцять років?
Про загальнополітичний резонанс України мені важко говорити, але я неодноразово бачив, коли за кордоном під час спортивних змагань на честь переможців піднімається прапор України. Можу однозначно стверджувати, що в цьому контексті українські спортсмени, представляючи нашу державу на міжнародному рівні, роблять, можливо, не менше, ніж дипломати чи президенти. А загалом, Україна як самостійна держава є членом Міжнародного Олімпійського Комітету, членом Всесвітньої Університетської Асоціації, членом Всесвітньої Гімназіади, і українські спортсмени, в тому числі й тернопільські, мають шанси і неодноразово представляли нашу область, державу на змаганнях найвищого європейського і світового рівнів.
То як розвинувся за ці двадцять років український спорт?
У мене самого часто виникає запитання – звідки, на чому базуються наші спортивні досягнення, якщо випускник факультету фізвиховання, не маючи ні стажу, ні категорії, ні досвіду роботи, отримуючи до півтори тисячі гривень зарплатні, працює, досягає результатів, виховує переможців?! Чому ж все це досі не «згасло»? Думаю, завдяки тому, що свого часу сформувалась певна українська тренерська «школа», і ті, хто зараз працює тренерами, її пройшли, набралися досвіду, вчились у своїх старших товаришів. Та, без сумніву, довго це тривати не може, і потрібні будуть якісь відповідні кроки держави, щоб стимулювати, допомагати збереженню і формуванню саме тренерських кадрів. От візьмемо Тернопіль. Є у нас багато класичних видів спорту, про які всі звикли говорити. Але ж ми маємо й екзотичні, неординарні види на зразок гірськолижного спорту, віндсерфінгу, велоспорту на треку: і умов у нас особливих для розвитку цих видів ніби-то немає, але є тренери-ентузіасти, особистості! Саме завдяки їм ми маємо у велосипедному спорті учасників чемпіонатів світу, призерів і чемпіонів світу, з гірськолижного спорту – багаторазових призерів етапів кубку світу. І це при тому, що в Тернополі є одна, тільки умовно подібна на нормальний спуск, траса, якою опікується гірськолижна школа під орудою Володимира Ліщука. І саме тренери своїм ставленням, любов’ю до виду спорту, яким займаються, дають поштовх, «заражають» вогником дітей, які потім на виступах показують справжні «чудеса». А віндсерфінг? Справді, у нас в Тернополі є чудовий став, але завдяки ентузіастам вітрильного спорту тут вихована велика плеяда учасників чемпіонатів Європи, світу, етапів кубку світу з віндсерфінгу і навіть Олімпійських ігор!
Тернопіль наш за ці двадцять років, на Вашу думку, змінився?
Я народився в Тернополі, закінчив Тернопільську школу №10, два тернопільських вищих навчальних заклади – фінансовий та педагогічний інститути, жив і зараз проживаю в Центрі… Наше місто, однозначно, змінилось, і переконаний, що ми прямуємо дорогою, яка веде в майбутнє. Коли я дивлюся на затишні вулиці Сагайдачного, Валову, Театральний майдан, мені імпонує, що міська влада – одна, друга, третя – докладає зусиль, щоби підтримати неповторний імідж нашого Тернополя.
А тернополяни за цей час теж змінилися?
Без сумніву. Вулицями ходять вже зовсім інші люди, – народжені, як в останні роки існування Радянського Союзу, так і при Незалежній Україні, – вже нове покоління. Все змінюється, і це є однією з умов, що наша держава рухається вперед.
Ви особисто за ці двадцять років що такого найважливішого здобули?
Я пройшов шлях від тренера-викладача дитячо-юнацької спортивної школи до керівника обласної організації. В 1991 був заступником голови обласної ради спортивного товариства «Трудові резерви», опікувався і займався фізкультурно-масовою роботою серед професійно-технічних навчальних закладів області. Зараз під сферою впливу організації, яку маю честь очолювати, потрапляють всі навчально-виховні заклади, розташовані на території області: близько 900 загальноосвітніх шкіл, 24 ДЮСШ, 25 профтехучилищ, 11 вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації, 7 – I-II рівнів акредитації, усі дошкільні навчально-вихові заклади. Загальна кількість учнівської та студентської молоді, яка навчається в цих закладах, сягає близько 150 тисяч. Порівнюючи з 10-тьма тисячами учнів ПТУ в 1991 році, це велика різниця.
А щодо особистих досягнень, то став Заслуженим працівником фізичної культури і спорту України; здавши іспити і пройшовши певні випробування, здобув звання Національного судді з велосипедного спорту, відтак – отримав міжнародну ліцензію, неодноразово брав участь у суддівстві змагань європейського рівня, став доцентом кафедри спорту Тернопільського національного економічного університету, маю ряд друкованих праць, співавтор декількох підручників.
В Тернополі Ваше ім’я часто асоціюється зі змаганнями з велоспорту…
Вже протягом 17-ти років у Тернополі проводяться чи не найкращі (не побоюсь цього слова) в Україні велосипедні перегони пам’яті Володимира Філіпенка – тренера, першого майстра спорту з велоспорту на Тернопільщині. За час своєї роботи він підготував близько тридцяти майстрів спорту з велоспорту, в тому числі й мене. На превеликий жаль, Володимира Філіпенка вже 17 років з нами немає, але його друзі, вихованці проводять ці велоперегони. Особливою їхньою «родзинкою» є те, що вік учасників – не старше 16 років. Таким чином, ми щороку у вересні бачимо в Тернополі майбутнє велосипедного спорту України, оскільки сюди приїздять талановиті спортсмени з багатьох областей нашої країни, аби випробувати себе, довести рівень своєї підготовки і, як кажуть, «потрапити на олівець» тренерам збірної України, які приїздять сюди для формування команди на наступний рік.
Ви нещодавно повернулися з Китаю, де проходила чергова студентська Універсіада. Якими досягненнями наших спортсменів можете вразити Тернопіль?
В Китаї днями завершилась XXVI Всесвітня Літня Універсіада: 176 країн-учасниць, близько 11 тисяч учасників. У складі української команди було 316 чоловік – спортсменів, тренерів, членів оргкомітету. Я мав щасливу нагоду працювати в штабі української делегації. З гордістю можу сказати, що цьогоріч Тернопільщина вперше була представлена 19-ма спортсменами. Це, повірте, великий внесок у загальну кількість. В загальному підсумку ми маємо п’ять медалей різного гатунку саме у тернопільських спортсменів! Такого успіху у нас ще не було. Всі медалісти є студентами нашого економічного університету. Самі зробіть висновок: п’ять медалей для університету, який, за великим рахунком, не готує фахівців фізичної культури і спорту! Але, як бачите, створює умови для занять спортом! Це дуже вагомо!
Чим, на Вашу думку, можна врятувати нашу область від реформування?
Тільки нашими успіхами. Для того, щоб апелювати до керівництва держави, мотивуючи тим, що Тернопільська область необхідна, тільки конкретні результати можуть допомогти. Кожен на своєму місці – в спорті чи сільському господарстві, повинен долучитися до того, щоб репрезентувати наш край на найвищому рівні. А, взагалі, чим більше кожен з нас робить для установи, в якій працює, області, держави, тим більше в нас буде шансів залишитися хоча б такими, якими ми є.
Тернопіль, на Вашу думку, як би мав розвиватися в майбутньому – як студентське, туристичне, екологічно привабливе місто?
Всі ці напрямки цікаві і перспективні. Але візьмемо один нюанс: в Тернополі – єдиному обласному центрі України немає спортивного залу, який би відповідав, щонайменше, європейським стандартам! Було декілька проектів, прожектів, але усі вони на якомусь етапі, в силу економічних, політичних чи інших обставин призупинялись. У нас є три команди суперліги: Галичанка-Динамо (ТНЕУ) із жіночого волейболу, баскетбольного клубу «Тернопіль» економічного університету та «Тернопіль-Економуніверситет-Енерго» (гандбол). І вони не можуть приймати у себе вдома змагання суперліги з українських ігрових видів спорту тільки через відсутність у Тернополі відповідного залу! Я вже не кажу про відсутність в Тернополі льодового критого палацу, який є, скажімо, і в Рівному, і в Івано-Франківську. Навіть зимовий відкритий каток у нас не облаштовують, як це роблять практично в кожному районному центрі Польщі на одному з центральних майданів, і функціонує він цілий рік! Ми не маємо льодових майданчиків, оскільки постає проблема – хто буде платити за воду…. Тому в мене особисто досі час від часу виникає здивування: коли ми не маємо всього того, що я перерахував, яким чином нам вдається на загальному фоні виглядати досить таки непогано?! Пояснення напрошується тільки одне: завдяки людям, які добросовісно працюють кожен на своєму місці.
Щоб ви могли побажати тернополянам, українцям, аби наступні двадцять років нам прожити краще?
Бути здоровими і незалежними!
Розмовляла Олена Лайко.
