liutyy-29-2020-2Останній день зими, а тим більше, що один такий – раз на чотири роки. А ще сповнений сонця, із синім небом і білими хмарками. Відчуття нереальності зашкалює. І наче на термометрі не літо, а лише плюс два, і руки мерзнуть без рукавиць, але все одно здається, що це вже не зима. Хоча, і не весна ще – однозначно. Але розумієш, що це просто такий ефект позачасся, коли ти поза часовими рамками, окрім тих, що на годиннику, який ще й на три сторони світу дивиться і на кілька хвилин поспішає…

liutyy-29-2020-1

Не зима, і не весна, і тим більше – не літо, а просто місто, і вулиці, і площа, і ніжно-синє небо з білими легкими хмарками, і мами з візочками, і закохані обіймаються, і кава пахне так запаморочливо, що думки серйозні і важливі кудись відпливають, наче білі небесні хмарки… І хочеться зупинитися посеред міста, і спостерігати за мамами, закоханими, за голубами на площі і вуличними собаками в підворітті, там, де смачно пахне хот-догами і паніні, де хвилями накочується запах кави, хоча собакам з кліпсами він, напевно, тільки заважає принюхуватися до паніні та шаурми і насолоджуватися хоч мріями про цю вуличну смакоту, якої тепер так багато у місті… А на сцені посеред площі хтось розмовляє, і співає, і проводить якісь конкурси, і цей шум проникає в усі шпаринки, накочується хвилями, і вони, ці хвилі, відволікають, тягнуть, штовхають кудись уперед, далі, туди, де вони, підіпхнувши до якогось свого, тільки їм відомого краю, відпливають, як прибій з мокрого піщаного пляжу, і залишають на самоті, але на цій межі вже знову можна стояти, і спостерігати – за бабусями на лавочках – в капелюшках, беретах і вовняних шапках, за дідусями з паличками, які поважно походжають довкола фонтанів, нарізаючи свої, тільки їм відомі кола, за татусями з колясками, які своїми, тільки їм відомими маршрутами, возять своє молодше покоління, відчуваючи в цьому жесті доброї волі – погуляти з дитиною – власну значущість, і почуття виконаного обов’язку, і причетність до життя сім’ї, поки мами прибирають, готують вечерю, закидають в машинку прання, пилососять, і миють підлоги, і живуть своїм активним родинним життям, у якому все строго визначено, розплановано, розкладено на полички, розписано за режимом та порядком дня, вирахувано в калоріях та обчислено відповідно до порад дієтолога, тренера з фітнесу та особистого психолога (мами, свекрухи, кращої подруги, популярної блогерши чи шоперши, чи громадської активістки, чи просто дописувачки у фейсбуці, але без їх лайка чи коментаря на кшталт «красунька!», «молодчинка!», «розумничка!», навіть калорії не так вимірюються і вага зразу починає якось не такі цифри показувати), – тобто, все правильно, по-порядному, коли зовсім не потрібно стовбичити посеред міста і ловити хвилі – звуків, запахів, емоцій, почуттів, настроїв та погоди. Тим більше, що в народному календарі Касьяна – нещасливий день, коли з дому краще взагалі не виходити, щоб хтось не наврочив, і тому нічого більше не залишається, як прибирати, закидати в машинку прання, пилососити, і мити підлоги, і готувати вечерю, і чекати своїх з прогулянки, бо все одно вони скоро повернуться, бо темніє ще рано, бо на календарі – зима, і ніяка не весна, а просто субота, просто день, у якому стільки клопотів, і справ, і розмов, і планів, і мрій, – про завтрашню неділю, про прийдешню весну, про нове пальто, а ще краще – про пальто і про сумочку, і про нову зачіску, і про зустріч з подругами, і каву на площі, коли можна тримати її у паперовому стаканчику в одній руці, а іншою – штовхати перед собою візочок із найдорожчою, найулюбленішою крихіткою, яку вдалося заколисати, аби пошепки поговорити з такою ж людиною на такій самій хвилі, яка, тримаючи у руці паперовий стаканчик з трубочкою та капучіно, заколисує не менш дорогу крихітку, пташечку, зірочку, і, поки усі інші на роботі, виконує свій найважливіший обов’язок, прописаний педіатрами та психологами у розпорядку дня, режимі харчування та просто традиціями, які передаються від покоління до покоління мам, які раптово стають бабусями, прабабусями та просто найстаршими і найкомпетентнішими, які – хочуть не хочуть – але все мусять знати, на всі запитання відповідати, всі поради, з цілковитим знанням справи, роздавати. Але це вже буде потім, пізніше, а наразі на календарі – останній день зими, і зовсім ще не жарко, і руки мерзнуть без рукавиць, і шапку ще не хочеться знімати, але небо таке вже чисте і блакитне, і хмарки такі заманливо білі, що хочеться розкрити руки і полетіти поміж ними кудись високо-високо, над містом, над вулицями і площами, над голубами і собаками, хочеться просто жити і не думати – про політику і віруси, про війни десь у світі і примирення, про зміни клімату і зиму, коли на термометрі – плюс два, і снігу вже, очевидно, так і не дочекаємося, а є тільки небо, і хмари, і кава, і рідне місто, у якому так легко фантазувати і мріяти…

Олена Лайко, «Тернопільська Липа»

 

Від admin