Хай живе 32 серпня!

serpen-2019-2 Літо не хоче нас відпускати. Насамперед, своєю лінивою спекою, яка просочується в усі шпаринки міста млосною духотою, примушуючи навстіж відчиняти вікна, аби створити хоч якийсь рух повітря, хоч мінімальний протяг, аби якось вплинути на це повільне, в’язке, наче кисіль, відчуття задухи.

Звичайно, оптимісти – ті, які активно і позитивно налаштовані на початок нового з початком нового сезону, нового місяця, нового навчального року люди, створюють видимість кипучої діяльності. Вчителі, батьки, відмінники завзято готуються до початку школи – хтось доробляє ще останні елементи роздаткового матеріалу на перший урок, хтось обгортає зошити і підклеює підручники, що перейшли по естафеті від старшокласників, хтось обдзвонює подружок із запитаннями, що одягати на святкову лінійку і чи відомий уже розклад уроків. Але багато не таких активних життєлюбів ще намагається відкинути думки про осінь, про вересень, про зміни, про те, що час невпинно летить, і ще рахує останні години серпня…

serpen-2019-4

Тим більше, що літо саме зовсім не хоче нас відпускати. Воно навмисне цьогоріч влаштувало так, щоб перше вересня припало на неділю і цим відтягнуло момент осіннього старту. І цей день – довгий день міжчасся, коли спекотно, як всередині липня, хоча тіні і запахи вже такі осінні. А особливо як затягне звідкись з приватного сектору паленим картопляним бадиллям, – порядні ж господині вже поспішили бараболі викопати, – то аж серце стискається він спогадів про далеке дитинство, коли сусід із найближчого до нашої п’ятиповерхівки приватних будиночків, кілька років поспіль, викопавши картоплю на городі біля дому, збирав у себе дітей з нашого двору і для усієї дітлашні, включаючи, звичайно, і своїх сина з дочкою, з якими ми дружили з дитинства, влаштовував свято печеної картоплі, розвівши величезне вогнище із того картопляного бадилля, а потім роздаючи всім досхочу цих замурзаних у попелі гарячих кругляків. Ми перекидали їх з руки в руку, розламували, хухали, аби осудити, швидко кусали… Ця картопля здавалась тоді такою смачно, що й досі, через купу літ, згадується, як один з найбільших делікатесів…

Вечір, вогнище, іскри, що летять вгору у чорне зоряне тернопільське небо, – ще до оксамитової глибини темне, не підсвічене, як зараз, вікнами багатоповерхівок, теплий вечір кінця літа-початку осені, голоси і сміх друзів, відчуття ейфорії, радості і чогось такого теплого, доброго, що через роки зігріває серце…

Та незважаючи на всі досягнення у збиранні картоплі та ступеня її цьогорічної урожайності, ще таки досі літо. Яке не хоче нас відпускати. Воно міцно тримає нас спогадами про ті дні, що пройшли, про ті світлі моменти, що запам’ятались із спілкування з рідними та друзями, із особливими враженнями від поїздок і зустрічей з людьми, яких давно, навіть роками не бачив, але саме цим літом сталося так, що життєві стежки перетнулися, і якісь важливі слова були сказані, почуті, осмислені, якісь миті спільного минулого спливли у пам’яті, і тоді щось почалось сприйматися по-інакшому, щось бачитися з висоти часу, і при цьому думка про те, що люди не змінюються, залишилася пріоритетною, основною, переважаючою. Ось такі враження залишило по собі літо, яке так ще не хоче нас відпускати…

«Обережно, двері літа зачиняються, наступна зупинка – осінь», – рясніють заголовки постів у соцмережах, перепощуючи із сторінку цю глибоку думку. А що в даному випадку їде? Трамвай? Тролейбус чи поїзд у метрополітені? Разом із тим,  якщо ми всередині вагона (чи якогось іншого транспортного засобу мережі громадського транспорту) із назвою «літо», то що тепер, – треба виходити на наступній зупинці і пересідати у інший? А інший «що», – автобус, маршрутку, електричку? А якщо не хочеться виходити. А якщо взяти і банально не вийти з вагона. І залишитися тут, у літі, тим більше, що воно не відпускає, і ще так спекотно, і вода в озері тепла, і вітер такий легкий, що навіть вітрила на плесі ставу практично стоять, а не перелітають з хвилі на хвилю. А куди ми так заїдемо? В депо? На запасні колії?

serpen-2019-1

Разом із тим, коли добре подумати, видається, що фраза ця: «Двері літа зачиняються, наступна зупинка – осінь», не дуже логічна. Якщо вже проводити паралелі із зупинками, то, згідно логіки, попереду нас чекає зупинка «Осінь», а до неї мала би бути «Літо», і якщо так, то двері ведуть до вагончика днів, які, складені у довгий «состав» тягне впродовж життя від зими до осені, попри весну та літо, везе кудись вперед паровозик (тепловозик, електровозик – це вже кому який вид тяги дістався чи більше подобається) наших задумів, справ, подій, зустрічей, закоханостей, робіт і канікул, відпусток і авралів, ночей і світанків, зізнань і клятв, розмов і мовчання… А куди везе?

Отже, все таки, краще не думати про транспортні засоби, які нас переносять від миттєвості до миттєвості життя, а просто жити і ними насолоджуватися. І тішитися всьому, що відбувається з нами, – літу, бо воно тепле і відпочинкове, осені, бо вона золота і романтична, зимі, бо весела і новорічна, весні, бо вона дієва та квітуча.

А 32 серпня – тепле, добре, лагідне, все таки трапляється в житті! Хай і не щороку! Так буває, коли з літом розлучатися не хочеться, але при цьому і осінь ображати не випадає. Бо ми любимо її страшенно – за золото листя, за ранкові тумани, за дрібний тернопільський дощик, за прогулянки з коханою людиною під однією на двох великою парасолею вечірніми затишними вулицями нашого рідного міста…

serpen-2019-3

Олена Лайко

Фото автора



Залишити коментар