Тернопільська журналістка з інвалідністю розповіла, не хоче жалю від людей

З народження я живу з легкою формою ДЦП. Я цього не приховую (та й навіть якби хотіла, то не змогла, бо особлива хода впадає в око), але й не акцентую на інвалідності зайвої уваги. Наприклад, при спілкуванні у Фейсбуці, пише Про Те.

Чому? Мені не подобається, як більшість людей реагують на чужу інвалідність. Як правило, найчастіше доводиться чути якісь недолугі співчуття або навпаки, захоплення. І це страшенно бісить.

Мені не потрібний жаль, бо я прийняла і навчилася жити зі своїми особливостями. І ці співчуття можна порівняти, наприклад, із паводком тридцятирічної давності. Тобі знесло водою хату, стайню, весь зібраний урожай і останню сорочку. Але минув час. Цеглина за цеглиною ти спорудив новий міцний будинок, відновив господарство, нажив статки. Ти оплакав і відпустив свою згубу. Але тобі все ж продовжують співчувати. І у радісні дні теж. Навіть під час весілля твоєї доньки.

Інші люди ж із сяючими від захоплення очима починають говорити/писати, що я герой, мужня/сильна/молодець. Цікаво, у чому моя сила? Що я навчалася у школі? Здобула вищу освіту? Працюю? Це звичайне буденне життя. Дійти до цих цілей мені дали можливість фізичні можливості та збережений інтелект. Я не зробила нічого надприродного. Навчаючись чи працюючи, я не роблю нічого надзвичайного, бо ж не стала ні космонавтом, ні лісорубом. Я роблю те, що можу. Живу як можу.

До речі, у більшості із вас також є вища освіта та робота, проте з цієї нагоди ніхто не висловлює надемоційного захоплення. То виходить сам факт ДЦП робить мене другосортною, якщо через звичні, буденні речі мені співають дифірамби?

Втім недавно я зрозуміла, що мені пощастило. Зараз модно бути толерантним до людей з інвалідністю, демонструвати свою лояльність і доброзичливість. Принаймні в очі. Чого не скажеш про людей із зайвою вагою. На хвилі популяризації здорового способу життя безліч осіб вийшли за рамки пристойності і вважають усіх, хто далекий від тендітності, біологічними відходами та відверто гноблять. Із людьми з інвалідністю все частіше бояться робити це відкрито. А от щодо повних людей — навпаки.

Шокує: дівчата, жінки, не соромлячись заявляють, що не можуть дивитися, як інші “впихують людям в очі свої жири”. Тільки вчора натрапила на пост відомої лікарки. Він був комедійним. Лікарка розповіла про жінку, вагу якої дивом виміряла на око — 172 кілограми. Вона послала до магазину свого чоловіка, аби той купив їй піроженко. І забаглося їй два мінітортики від Вацака. А сусідкам по лавочці жінка поскаржилася: зайва вага — від неправильного лікування лікарів.

11111



Коментарі закриті.