Зворушлива історія про бійця з Тернополя Андрія Пристайка увійшла в число переможців літературного конкурсу

Розповідь «Долоньки» про військовослужбовця, якому тернопільська журналістка Ірина Бєлякова допомогла минулого року зустрітись з дівчинкою, чий малюночок  потрапив до нього в зоні проведення АТО, відзначена дипломом 2 ступеня 1 літературного конкурсу порталу Інфолайф.

Автор розповіді – Ірина Скасків, яка особисто знає героя та служила разом із ним у військовій частині А3215. Історія про те, як Андрій дорожив намальованими в кольорах українського прапора дитячими долоньками, постійно носив малюнок  в нагрудній кишені форми, відчував, що це  зігріває його душу, розчулила жінку і вона вирішила розказати її в своїй літературній замальовці, донести до широкого кола читачів, адже слово про війну зараз має велике значення .

Прочитайте і Ви цю зворушливу, неймовірно позитивну історію!

Долоньки

Андрій заступив на варту на спостережному пункті. Зрадливий березневий вітер проймав до кісток. Небо – у сірий меланж, і від того думки у бійця також сірі та холодні. Тривалий період перебування на Сході, розлука з рідними, згадки про загиблих побратимів морозили душу. Гнів, що, немов хижий звір, лютував всередині, намагався зірватися з невидимого внутрішнього ланцюга. Щоб приборкати самого себе, в такі хвилини він згадував домівку, щось приємне  – і відпускало.

Недавно до військових в табір приїжджали волонтери. Привезли гостинці: потрібні речі, смаколики, обереги, дитячі листи та малюночки. Один з малюнків дуже сподобався Андрію: на фоні великого серця – жовто-блакитні дитячі долоньки і не зовсім каліграфічні, але теплі слова: «Ми  Вас любимо та чекаємо». Відтоді ці долоньки завжди біля серця солдата.

Ось і зараз, коли важко на душі, Андрій згадав про аркуш паперу, акуратно складений у внутрішній кишені бушлата. Крига гніву враз скресла, усміхнувся сам до себе, і відчув, що ці долоньки справді гріють. Розумів, що на відміну від дорослих, які не завжди щирі у словах та вчинках, діти  говорять те, що відчувають. А що не можуть виразити словами – можуть намалювати. Тому  був впевнений, що «Ми вас любимо та чекаємо» означає, що маленькі серця справді чекають повернення воїнів з війни, маленькі долоні передають їм привіт. По щоці кремезного сильного чоловіка скотилася сльоза.

Так, йому хотілося плакати. А ще саме в цю мить йому захотілося по-батьківськи обняти цю дитину, пригорнути, пригостити цукеркою.

Наступних  декілька днів, коли Андрій розгортав малюночок, намагався уявити дитину, яка його творила. На звороті аркуша не зовсім розбірливо  було написано прізвище, ім’я, дитячий садок. Чоловік зрозумів, що це  дівчинка на ім’я Юля, і хоча місце проживання не вказане, був переконаний, що вона  з  міста, в якому знаходиться пункт постійної дислокації його військової частини, бо волонтери ж звідти!  Це неабияк тішило солдата. Він твердо вирішив, що обов’язково знайде дитину. Цікаво, якого кольору у неї оченята, кучеряве чи пряме волосся, чи любить вона цукерки та гратися ляльками, хоча яка дівчинка цього не любить?

Ще трохи – і відбудеться ротація їхнього підрозділу. От тоді він розшукає свого «ангелика». Відсьогодні запустив внутрішній таймер зворотнього відліку часу до цієї зустрічі.

– Ти допоможеш мені? Треба знайти одну дівчинку. Це дуже важливо, – просив Андрій по телефону знайому журналістку Ірину ще в потязі.

За кілька хвилин скинув по вайберу  їй фото дорогого йому малюнка та звороту.

На запитання Ірини, чи впевнений, що дівчинка місцева, чи, бува, не з сусідньої області ( волонтери ж збирали «теплі» привіти для військових не з одного міста), можливо, що не вдасться її знайти, відповів: «Ти зрозумій, ці долоньки гріли мені серце там, на Сході, у важкі хвилини».

Більше запитань не було. Була обіцянка допомогти.

Чоловік втішився, як дитина.

Швидкий потяг мчить додому,

Забуваю біль і втому,

Забуваю втому я.

Буду я відпочивати,

Буду дівчинку шукати,

Бо в мене  – ротація, – наспівував на мелодію популярної в його юні роки  пісні «Демобілізація» групи «Сектор газа».

 

До пошуків журналістка підключила своїх друзів, розмістила пост на власній сторінці у мережі Facebook. На швидкий позитивний результат не розраховувала. Та  усією душею прагнула, щоб ця зустріч відбулася.

Вже за кілька годин почали надходити сповіщення. Небайдужі в коментарях підказували та допомагали – і  вже ввечері Ірина вийшла на зв’язок із завідувачем дитячого садка, який відвідувала дівчинка.  А зранку прилетіла на телефон ще одна хороша звісточка: написала повідомлення мама Юлі.

– Супер, – з неймовірним піднесенням вигукнула жінка.

Тим часом Андрій доїжджав до міста.

 

Втомлений фізично з дороги, втомлений морально з війни, Андрій ніяк не міг заснути. Взагалі, тривога давно вкрала у нього сон, але цієї ночі не спалося ще й тому, що завтра бентежний день.

– Як впізнає  Юлю? Чи зрадіють діти? Що їм найперше сказати? Чи сподобаються подаруночки? – багато запитань вирувало всередині.

Думав, уявляв собі все вже не один раз. Але і гадки не мав, що хвилюватиметься, як перед першим побаченням.

Зранку Андрій у військовій формі, з букетом жовто-блакитних кульок, з  подарунками для Юлі та її друзів завітав у дитячий садок. Ще на порозі дошкільного закладу відчув, що душу переповнюють неймовірні відчуття.

Дитячий радісний привіт «Ми Вас вітаємо та любимо», проникливі допитливі оченята, усміхнені обличчя зворушили та підбадьорили. Завідувач дитсадка розпочала святкову зустріч. А коли  настала бентежна мить знайомства з Юлею, серце Андрія, здавалося, от-от вистрибне із грудей. До нього підійшла дівчинка-квіточка з жовто-блакитними бантиками, сонячною посмішкою та  з новим малюночком-оберегом. Обійняв, зніяковів…не стримав сльозу. Цей момент не забуде ніколи. Він стане для нього закладкою в книзі його життя.

Потім було  ще багато слів подяки, побажань, фото, була  молитва, подарунки. Невимовне хвилювання, сльози розчулення, посмішки, обійми – емоції били через край. Емоції-ліки для зраненої душі, що повернулася з  війни. Невидимі теплі промінчики, ніби дитячі долоньки, торкнулися найпотаємніших куточків душі.

6ea72296e0bc59adb0a9c805cfb34c3e

P.S. Усім побратимам-військовим Андрій запропонував новий флеш-моб: знайти можливість та розшукати своїх «ангеликів», малюнки та листи яких потрапили до них на фронт, зігрівали та оберігали.

Вікторія Дайвер, фото з сторінки Андрія Пристайка у Facebook

Джерело: TeNews 



Коментарі закриті.