Олена Лайко: «Ігор Пелих, рок-н-рол і радіо»

Коли стаються такі непоправні речі, як втрата близьких чи друзів, окрім думок про загальну несправедливість життя і нереальність усього, що відбувається довкола (оскільки в реальність просто не хочеться вірити), в пам’яті мимоволі спливають різноманітні події, пов’язані з цими людьми. Так і тепер, 8 травня думки мимоволі повертаються до трагедії, що стался з Ігорем Пелихом, згадуються речі, які, здавалося, давно вже вилетіли з голови. Правда, коли мене попросили записати свої спогади про Ігоря Пелиха, я спочатку хотіла відмовитися, мовляв, чому я, ми ж навіть особливо не дружили. Звичайно, працювали разом на «Радіо Тернопіль», поки Ігорко не поїхав до Києва, і все. А тоді думаю, чому ж «все», адже чимало спільних точок дотику у нас з ним було і до «радійної» епохи, а про це й справді можна згадати й розповісти.

Пелих, «Коктейль» і рок-н-рол

Очевидно, саме в такі ж травневі дні, як зараз, тільки 1993 року, ми й познайомились з Ігорем Пелихом. А «ми» на той час – це був тернопільський рок-н-рольний гурт «Коктейль», який тільки розпочинав грати, писати пісні, робити щось своє. Отже, друзі із товариства студентської молоді «Гаудеамус» проводили фестиваль студентської(!) дружби. З’їзджалися до Тернополя представники вузів з різних міст України, навіть Білорусії та Росії. Окрім різноманітних заходів у програмі був запланований пісенний фестиваль. Концерт мав проводитися в актовому залі головного корпусу медінституту, і що найголовніше – виставлялася «доросла» звукова апаратура: барабани, колонки, пульти, мікрофони, словом, все що потрібно. Отож, «Коктейль», як студентів і музикантів, запросили виступити. Колектив наш був строкатим в плані музичних уподобань, і крило «року» представляв гітарист Сашко. Саме він і «здав» тернопільським рокерам, що в медінституті виставляють апаратуру і можна буде «полабати». Коли ми прийшли в зал перед концертом, виявилося, що вже хтось потужно-голосно «строїться». Це був відомий в рокерських колах гурт «Nameless». От тоді усі ми з його учасниками і познайомилися. А серед них, зрозуміло, що з Ігорем Пелихом, – веселим, «смішливим», позитивно до всіх налаштованим. Що мені тоді найбільше запам’яталося, це його зачіска – «правильний» рокерський довгий «хвіст»! До слова, той концерт, на жаль, так і не відбувся. Історія до сліз банальна: захід власною персоною вирішив проконтролювати сам проректор медінституту. І от тільки уявіть собі: замість скромних, порядних студентів з акустичними гітарками, з жахом бачить на сцені й в залі довговолосих по-«рокерськи» одягнутих молодих людей. Звуки, які вони «витягають» зі своїх інструментів, зовсім не вкладаються у його розуміння музики (про ефект «distorshn» на електрогітарі він, звичайно, взагалі не чув)! Отож, він злякався можливих наслідків (а раптом щось поб’ють, поламають, спалять) і вирішив все обрубати «на корені». Тому на самому початку концерту проректор рішуче вийшов до мікрофону і весь захід відмінив. Правда, десь зо дві речі, користуючись перебуванням на сцені із гітарами в руках, «Nameless» на прощання таки виконав. Не зволікаючи, ми й собі забігли до них і одну свою пісню теж на фінал заграли!

Наступна наша «вікопомна» зустріч з Пелихом відбулась уже в 1996-му. Тоді, як я тепер аналізую це все, теж у травні (ох цей пам’ятний травень!), в кінотеатрі «Довженка» вирішили провести щось на зразок рок-фестивалю, і усім тернопільським гуртам надавалась можливість зробити свій власний концерт: щовечора виступав різний колектив і так впродовж тижня. Нашому «Коктейлю» теж запропонували долучитися. Ми щасливі погодилися, це ж така удача – відіграти цілий концерт! В результаті зробили десь півторагодинну програму. А Ігорко, як представник організаторів, «сидів» на апаратурі і на початку нас оголошував як ведучий. Це звучало щось на зразок «Сьогодні в рамках такої то акції на сцені виступатиме тернопільський гурт «Коктейль»!» Ігор, до речі, тоді вперше від початку до кінця послухав, що ж саме ми граємо, а після концерту підійшов, хвалив, наговорив усім нам купу приємних слів. І от коли того ж літа проводився фестиваль «Нівроку», що організовував тернопільський рок-клуб, вже саме Пелих підтримав нас, коли ми прийшли проситися, щоб нас теж включили. Рокери на нас завжди дещо зверхньо дивилися, бо що це за рок-н-ролл в стилі «шістдесятих»! Але ж не могли і категорично відмовити, адже ми таки не «попса»: «живі» барабани, гітари, саксофон! Отже, Пелих за нас заступився (так, це не «попса», а рок-н-ролл), і нам дозволили виступити. Правда, поставили найпершими, як «найлегших». Ігорко тоді теж вів цей фестиваль. Все це дійство мало проходити на Театральному майдані. У нас, до речі, зберігся відеозапис того виступу. Розпочинається він з моменту, коли Пелих виходить на сцену, вже не з «хвостом», а із звичною для більшості, хто його знав останніми роками, стрижкою – довге волосся до плечей, і кричить: «Ви любите рок-н-рол? Тоді зустрічайте. Тернопільський гурт «Коктейль»!!!»….

Пелих і радіо «Клин»

Напевно, дуже мало хто це пам’ятає зараз, але до епопеї з «Радіо Тернопіль» в житті Ігоря Пелиха була така цікава сторінка, як робота на ФМ-радіо «Клин». Діяло воно на базі обласного радіо, і частота у них була якась неймовірна, не традиційна «ефем». Та й тривало це все лише кілька місяців. Але «головним» ведучим там, не знаю яким чином (може хтось інший більш компетентний у подробицях) був Ігор Пелих. Про це радіо мені розповіла журналістка газети «Тернопіль вечірній» Олена Синюта. Вона якось робила інтерв’ю з нашим «Коктейлем». Відтоді ми потоваришували, і коли якось зустрілись у місті й мова зайшла про те, що я мрію працювати на радіо, Лена сказала: «А ти поговори з Ігорем Пелихом, він же робить радіо «Клин». Напевно, відразу того ж дня на шосту годину (якраз на той час вся «клинівська» компанія збиралась перед ефіром) я підійшла на обласне радіо. Пелих радо, без жодних зайвих слів і проблем завів мене разом зі всіма в студію. Я була шокована: велика «серйозна» студія обласного радіо, круглий стіл чоловік на вісім, поважні крісла, мікрофони, навушники. Я вже, до речі, там якось була – мне з композитором Сашком Бурміцьким як поетесу запрошував на прямий ефір на той час ще просто журналіст обласного радіо Михайло Зубик. І от зараз перед моїми очима розгортається така картина: за всієї цієї строгої, практично «номенклатурної» атмосфери, за столом студії – купа молодих людей. Чоловік вісім нас і було. Пелих, зрозуміло, головний, лідер. Він починає – всі інші підхоплюють: жартують, кепкують одне з одного, перекидаються фразами. Ігор тоді нас постійно попереджував: «Тільки слідкуйте за «русизмами», бо керівництво сьогодні обіцяло нас слухати». І так все це в ефірі тривало годинки дві: пісня – дружня балачка, пісня – розмова. Звичайно, було дуже цікаво, «драйвово», незвично. Однак я довго думала після цього ефіру. Справді, це було радіо, з усіма його атрибутами – студією, мікрофонами. Але мені хотілося чогось більш серйозного і організованого. А найголовніше – робити свої програми та новини. Отож, коли з’явилося «Радіо Тернопіль», з радістю пішла туди втілювати саме цю мрію. І очевидно, саме завдяки тій першій «клиновій» можливості, яку мені надав Ігор Пелих, я змогла цю свою «радійну» мрію більш конкретно сформулювати.

А за деякий час ми з Ігорем зустрілися на «Радіо Тернопіль»: «Клин» закрили (очевидно, керівництво інакшим чином не змогло вплинути на ефірну свободу Пелихової команди), і Пелих («ді-джей Роджер») разом з Ігорем Касінчуком (ді-джей Касік) і Танею Яковенко (ді-джей Тана) прийшли проситися до нас. «Радіо «Клин» заклинило», – жартував невгамовний, не втрачаючий оптимізму Пелих. Так і розпочався тоді в його житті етап під назвою «Радіо Тернопіль».

«Радіотернопільський» Пелих

Звичайно, режим роботи радіо не передбачає, що людей, з якими працюєш, бачиш щодня: в когось вечірні ефіри, – в когось ранкові. Можна навіть не перетинатися. Але наше радіо притягувало усіх, як магніт, тому ми там днювали і ночували. Причому, слово «ночували» вжито у повному значенні цього слова: навіщо ввечері йти додому, якщо на 6-30 все одно ефір. Картина «сонний Пелих з чашкою кави в руках відчиняє двері радіо» – звична до болю. Як потім у цій же ролі були Махно, Сірий…

Саме з Пелихом пов’язана одна наша радійна байка, точніше, історія з життя. Отож, якось вдень приходить Ігор на радіо і регоче, не може стриматися. «Ну ви, пацани, даєте!». І розповідає: «Сиджу я щойно у дівчини в гостях, батьків вдома немає, романтична музика з радіо долинає. Отож, цілуємося ми, а тут раптом хтось за спиною строгим голосом «Кахи-кахи». Я так і завмер. Все, думаю, батьки прийшли і нас застукали. Аж тут звучить знайомий голос: «Радіо Тернопіль. Ми вас дістанемо, де б ви не були!». Всі ми так і покотилися зі сміху, бо й справді якраз у той момент таку нову заставку придумали, записали і вперше в ефір поставили…

А історія про те, як на першу річницю «Радіо Тернопіль» ми хмари розганяли! Отож, День народження радіо, дискотека на Театральному майдані, а цілий день ллє дощ, холодно жахливо. Але ми все одно збираємося, надуваємо кульки, готуємо апаратуру.

Свято починається вчасно, але… під дощем. Купки глядачів стоять під парасольками. Сумно, мокро. Про жодні сцени з накриттям тоді навіть у не йшлося. Апаратуру поставили біля колон театру, а самі на сходах – під дощем. Тут у Ігоря виникає геніальна ідея. Бере мікрофон і починає скандувати щось на зразок «Хмари ідіть геть, сонечко – виходь». Люди пожвавлюються, починають підтримувати, голосно повторюють за Ігорем його «мантру» і… дощ закінчується!

Коли Пелих зібрався до Києва, то проводжали його всім радійним колективом, тішилися, що Ігоркові вдалося це зробити, що оцінили нашого Роджера в столиці. Накрили стіл, Ігор приносить пляшки. Приглядаємося, а на етикетці горілки «Княжий келих» чорним маркером виправлено «Княжий Пелих»!

Саме завдяки Ігорю Пелиху я вперше в житті потрапила на канал «1+1». Точніше, Пелих запросив на зйомки програми «Не всі вдома» мою подругу Оксану Пекун, а я чомусь того дня була у відрядженні в Києві, тому вирішили піти разом. Звичайно, «разом» – це голосно сказано. Я просто мала можливість побувати в студії перед програмою, помацати декорації, подивитися на процес гримування ведучих та гостей і познайомитися з усіма членами знімальної групи. А потім мені дозволили під час ефіру сидіти в апаратній і звідти спостерігати за тим, що відбувається перед камерами.  Коли все закінчилось, і ми з Оксаною та її продюсером вже виходили з поверху, де розміщувалась студія «Не всі вдома» , то зустріли Ігорка з Сашею Лозинською, які сиділи на сходах і жваво обговорювали ефір…

До речі, саме із разом Сашею, коли вони приїздили на святкування 10-річчя «Радіо Тернопіль», я бачила Пелиха в Тернополі востаннє. Перекинулись кількома словами за сценою Співочого поля, пообіймалися, а тоді разом із Сергієм Камінком оголосили його вихід! Шквал емоцій, вигуки натовпу, оплески, свист… Ігор вийшов і сказав щось, як завжди, веселе й оптимістичне: про любов до Тернополя, про любов до рідного радіо…

Складається так, що саме із цією любов’ю у своєрідному меморіальному знакові на стіні будинку колишнього радіо для тернополян і залишатиметься жити та посміхатися Ігор Пелих…

Дивіться… 



113766

Матеріал за 08.05.2013

Олена Лайко

Тернопільська липа



Коментарі закриті.