Він пішов на війну заради своїх синів, щоб виховувати їх власним прикладом. З один оком вирушив захищати Україну і став командиром гарматного розрахунку. І хоч через свою сміливість ледь не втратив зір, про цей вибір абсолютно не шкодує.
Життєва історія добровольця Ігоря Войцехівського із села Малий Ходачків Тернопільського району вражає. Думками про війну та ситуацію в Україні, своїми мріями і переконаннями він поділився з газетою «Наш День».
– У 2001 році я поїхав на заробітки у Португалію – хотілося покращити своє матеріальне становище, – пригадує пан Ігор. – Спершу працював у каменоломні, потім разом з хлопцями копали криниці. Трапився нещасний випадок і від вибуху мені осколком пошкодило око. Я – інвалід третьої групи. Замість одного ока в мене протез. З моменту, як зі мною трапилася ця біда, я усвідомив, що це безповоротно і назавжди. Як чоловіку мені було соромно, що я опинився в такій ситуації…
Після повернення з чужини додому чоловік працював весільним оператором. Незважаючи на травму, знайшов собі справу до душі. Сьогодні Ігор Войцехівський переконаний, фізичні вади людини залишаються не на тілі, а насамперед в голові, у думках. На них не варто зациклюватися і жити повноцінно.
– Коли почався Майдан, то я відразу ж не міг поїхати в Київ через сімейні обставини, –пригадує він. – Згодом таки вирвався – 19-20 лютого я вже був у столиці. Допомагав, як міг. Згодом, коли побачив, що на Сході відбувається не АТО, а справжня війна, не міг стояти осторонь. Маю двох синочків – 14-го Максима та 12-річного Віталика. Вони моя гордість, я ними дуже пишаюся. Це найбільша радість і досягнення мого життя. Завжди мріяв виховати своїх синів чесними, добропорядними громадянами нашої держави. Аби ними пишався не лише я, щоб ними гордилися люди. А як це зробити? Тільки власним прикладом!
Ігор вирішив, що піде воювати, незважаючи на травму та інвалідність, він дуже хотів захищати Україну.
– Я прийшов у військкомат, але, дізнавшись, що я інвалід, мене відіслали, – пригадує боєць. – Тому я приєднався до добровольців. Служив у п’ятому окремому батальйоні ДУК «Правий сектор». Спершу був задіяний у тиловій службі – дбав про забезпечення бійців матеріально-речовими цінностями. Зі своїми обов’язками справлявся, але дуже нудьгував. Адже всі важливі події проходили повз мене – хлопці приїздили і від’їздили. Згодом я попросився у рядові стрільці і поїхав у селище Піски. Стояли ми на крайньому опорному пункті, який називали «Старичок» і охороняли «дорогу життя» до аеропорту.
Ігор Войцехівський отримав псевдо «Поляк». Все тому, що за походженням він етнічний поляк, але в Україні народився і прожив тут все життя.
– Коли наш батальйон отримав протитанкові гармати, я перейшов у артилерію, –пригадує чоловік. – Дослужився до командира гарматного розрахунку. От і вийшло у мене в житті, хоч і втратив око, але зміг працювати й оператором, і артилеристом. Оскільки у гарматі приціл на одне око, то моя травма не заважала роботі.
Ігор був на Сході чотири місяці. Його єдине око – хворе, розпочався процес розшарування сітківки.
– Є ризик того, що я можу осліпнути, – каже Ігор Войцехівський. – Цей процес можна зупинити з допомогою лікарів. А на війні постріли з гармати тільки пришвидшать його. Тому повернувся додому. Сьогодні найголовніше моє завдання – це виховання дітей. Дуже хочу, щоб вони стали хорошими людьми, а ще мрію про донечку.
Ігор часто згадує те, що довелося пережити у Пісках, своїх побратимів. Зізнається, якби довелося ще раз приймати рішення, все одно пішов би на війну. Інакше не зміг би…
– Я переконаний, війна не міняє нікого, так як і служба у війську. Вона змінює життєві пріоритети і цінності, змінює ставлення людини до тих чи інших подій, – зізнається доброволець. – Війна – це своєрідний лакмусовий папірець, який перевіряє людину, її ставлення до важливих суспільних проблем. Якщо людина була активна до війни, чесна і хотіла залишити по собі добрий слід, то, раніше чи пізніше, це б сталося. Війна просто підкреслює риси і прагнення.
Ігор Войцехівський працює у Тернополі директором інтерактивного музею бойових побратимів в Українському домі «Перемога» та займається активною громадською діяльністю, зокрема національно-патріотичним вихованням дітей, проводить регулярні зустрічі з школярами.
– Аби в Україні щось змінилося, потрібно, щоб змінилася свідомість населення, –переконаний він. – Часто люди нарікають, що от як лікарю нічого не всунеш, не лікуватимуть, а я кажу: «А ти не давай!» Є багато різних юридичних питань – люди не знають своїх прав і бояться звертатися до юристів консультуватися. Краще сидіти вдома і скаржитися, що всюди несправедливість. Життя – це боротьба! Одні воюють на Сході, а нам потрібно боротися тут за свої права. Не нарікати, а добиватися свого!
