Не раз в історії виникали здогади: якби наше суспільство було влаштовано правильним чином, то найважливішою з наук була б педагогіка. Адже  намацати і розвинути в кожній дитині коштовний талант, направити її, наділити знаннями та вмінням ці знання примінити – що є важливішим для прийдешнього? Для Івана Сергійовича Твердохліба, особи з інвалідністю, ці твердження – не пустий звук. Бо після того, як він вимушено змінив місце проживання після початку військового конфлікту на сході України, перебрався з Макіївки на Тернопільщину, він знову замислився над тим, що вкладають у голови людям, пише Про Те.

Юний годувальник

Іван  Твердохліб із села Пукляки на Хмельниччині мав трьох сестер та брата. В далекі післявоєнні роки  жилося нелегко, часто багатодітна родина голодувала. Батькові далися взнаки важкі поранення, а пізніше потрапив під каток сталінської  винищувальної машини: за те, що опинився у німецькому полоні, йому довелося освоювати мерзлоту у таборах. Двадцять літ не знали діти, де їх батько. Тому ще зовсім юному Іванові треба було заробити копійку, щоб його сестрички могли досхочу наїстися. І поїхав хлопець працювати на шахту. Спочатку був помічником машиніста прохідницького комбайна, потім довірили посаду машиніста, навіть в передовики вибився. Так кілька років допомагав родині, аж поки в 1957 році трапився з ним нещасний випадок. Двадцятилітньому хлопцеві травмувало в шахті голову, пошкодило зір.

Довгих півроку лікувався. А коли трохи стало легше, почав думати, як жити далі. З інвалідністю, з травмою не лише фізичною.

Сходинки до педагогіки

Кажуть, виховує та загартовує нас усе: випадки, речі, явища, але перш за все і найдовше – люди. Тепер Іван Сергійович розповідає про минулі події спокійно, наче розмотує клубок спогадів.

– Мав досвід спілкування з дітьми, – пригадує чоловік, – подобалось бути вожатим, тому й подумав, що зможу стати педагогом. Поступив в Донецький університет. Вивчився. І з тих пір 43 роки свого життя присвятив школі, викладаючи історію. Як мовиться, серце віддане дітям, адже  29 літ був не лише вчителем, а й директором Макіївської школи. З цієї передової школи вийшло чимало видатних людей.

Одна з найгрубіших помилок вважати, що педагогіка – це наука про дитину, а не про людину, писав Януш Корчак. Саме людину  виховував Іван Сергійович в кожній дитині. Бо у кожної людини  педагог відкриває потрібні клапани особистості, а непотрібні прикриває.

Тепер Іван Сергійович із задоволенням слухає радіопрограму «20 хвилин з Яворівським» і підсумовує: оце справжня історія, оце чудовий виклад. Бо колись історія переповідалася для нас однобоко. І вчили її згідно з політикою партії. Коли на своїх уроках Твердохліб не називав Мазепу зрадником – це вже була крамола. А твір на тему в 9 класі « Откуда єсть пошла Русская земля» доповнив по-своєму «Откуда пошла Украинская земля». Отак вирвані сторінки історії України відновлював для школярів. Навіть особисто їздив до колишнього міністра освіти Кременя, щоб правдиво подавати історичні події в школі, проте, потрапив на прийом лише до помічника, але і цього вистачило, аби мати чималі неприємності. Мовляв, знайшовся патріот, який хоче історії України не дві години, а більше…

Тоді зрозумів і те, що педагог, директор школи має дуже багато обов’язків, а прав, фактично, ніяких.

Сходинки до почуттів

Іван Сергійович пригадує:

– Під час свого вчителювання зустрів свою другу половинку. Подобалась одна вчителька зі школи. Не знав, як до неї залицятися. Пішов до неї на урок. А це не урок, а концерт, вистава, чудовий виклад матеріалу. Як директор, викликав  після педради її і ще одну, щоб не так було помітно. Зінаїдо Іванівно, кажу, залишіться. І ні з сього, ні з того: чи не хочете ви зі мною нині ввечері зорі порахувати? Опісля, вже в подружньому житті часто жартома пригадували моє перше запрошення…

Доброю дружиною була, і в школі старалася, аби мене, директора школи не підвести. Приїжджали на відкриті уроки до неї зі всієї області. Так отримала звання Відмінник освіти.

Тільки в 2014 році, коли орда посунула на схід України, не витримало її серце того лихоліття: інфаркт і кінець. Так я зостався один. Пише мені племінниця з Тернополя, мовляв, дядя, приїжджайте до нас, будете жити в Тернополі чи в Дубівцях.  Так я і опинився тут.

В краю бендерівців

– Колись приїздив декілька раз до сестри, – ділиться наболілим І.С.Твердохліб, – тому з Тернопільщиною був знайомий. Черешні з племінниками обривали, бачив, як тяжко працюють люди, як живуть.  Коли нам пропаганда толкувала, що схід годує захід України, я не вірив. Коли вже в час військового конфлікту вийшло поїхати на Донеччину, мене багато людей розпитувало: як там вас «бендеровці» зустріли? Я їм докладно пояснював і про бендерівців. І про гостинність, і про чудові господарства на кожному подвір’ї, хати,  городи, які ці люди обробляють. Працьовитий народ. Кажу: оце бачите  територію майже футбольного поля. Хто з вас взявся би обробляти стільки землі? А моя сестра обробляє. Тепер скажете, хто кого годує?

Ніхто не розповідав нам в Макіївці реальної історії держави. І досі не відчувається там належної просвітницької місії, роботи з населенням. Так мені тяжко, так трудно мені дивитись на ті лікарні на сході з пораненими хлопцями.

Як казав блаженніший Любомир Гузар, Україна не поділяється на захід або схід. Вона поділяється на тих, хто любить Україну, і хто не любить.

Хотілося співпрацювати з місцевою школою та підвело здоров’я. Численні офтальмологічні операції в Києві, Одесі. І дві невдалих.

Задоволений ортопедичним взуттям, яке оплатив Фонд соціального страхування в області.

Східні мудреці вважають, що  обов’язок дорослої птиці полягає в тому, щоб допомогти пташенятам навчитися користуватися своїми крилами. Це постулат батьків та педагогів. І для Івана Сергійовича – половина його життя. Але в особливому випадку цією мудрістю можуть скористатися усі ті,  хто може стати прикладом для багатьох інших. Ті, хто може власним досвідом показати: я зміг піднятись на крило зі всіх життєвих бур. І ви зможете.

Іван Сергійович Твердохліб не лише для потерпілих на виробництві, людей з особливими потребами може стати таким прикладом, такою птахою, а й для усіх нас. Бо пережив у своєму непростому житті чимало зламів. Та не склав рук.